— І добре діло, графинечко, — сказав дядечко. — Тільки з коня он не впадіть, — додав він, — а то — чисте діло марш! — ні на чому ж триматися.
До острова Отрадненського запусту було сажнів зо сто, і доїжджачі підходили до нього. Ростов, вирішивши остаточно з дядечком, звідки кидати гончаків, і показавши Наташі місце, де їй стояти і де ніяк нічого не могло пробігти, рушив до яру в заїзд.
— Ну, небоже, на старого стаєш, — сказав дядечко, — дивись, не гладь (не прогав).
— Як доведеться, — відповів Ростов. — Карай, фюїть! — крикнув він, відповідаючи цим закликом на дядечкові слова. Карай був старий і потворний бурдастий пес, відомий тим, що він сам один не раз уже брав дорослого вовка. Всі стали на місця.
Старий граф, знаючи мисливську гарячність сина, поквапився, щоб не спізнитись, і ще не встигли доїжджачі під'їхати до місця, як Ілля Андрійович, веселий, рум'яний, з хиткими щоками, на своїх вороненьких під'їхав по врунах до залишеного йому лазу і, розправивши шубку й надівши мисливське приладдя, виліз на свою гладеньку, відгодовану, смирну й добру, посивілу, як і він, Вифлянку. Коней з дрожкою відіслали. Граф Ілля Андрійович, хоч і не мисливець вдачею, знаючи твердо мисливські закони, в'їхав у кущі узлісся, від яких він стояв, розібрав поводи, вмостився на сідлі і, почуваючи себе готовим, оглянувся усміхаючись.
Біля нього стояв його камердинер, старовинний, але обважнілий їздець, Семен Чекмар. Чекмар держав на шворі трьох лихих, але так само розжирілих, як господар і кінь, вовкодавів. Два собаки, розумні, старі, повдягалися без швор. Кроків на сто далі в узліссі стояв другий графів стременний, Митька, одчайдушний їздець і пристрасний мисливець. Граф за старовинною звичкою випив перед полюванням срібну чарку мисливської запіканочки, закусив і запив півпляшкою свого улюбленого бордо.
Ілля Андрійович був трохи червоний від вина та їзди; очі його, затуманені вологою, особливо блищали, і він, закутавшись у шубку, сидячи на сідлі, мав вигляд дитини, яку вирядили гуляти.
Худий, з запалими щоками Чекмар, влаштувавши свої справи, поглядав на пана, з яким він жив тридцять років душа в душу, і, розуміючи його приємний настрій, чекав приємної розмови. Ще одна, третя особа під'їхала обережно (видно, вже вона була навчена) з-за лісу і зупинилася позад графа. Особою цією був старик з сивою бородою, в жіночому капоті і в високому ковпаку. Це був блазень Настасія Іванівна.
— Ну, Настасіє Іванівно, — підморгуючи до нього, пошепки сказав граф, — ти тільки відтупай звіра, тобі Данило всипле.
— Я сам… не ликом шитий, — сказав Настасія Іванівна.
— Шшшш! — зашипів граф і обернувся до Семена.
— Наталію Іллівну бачив? — спитав він Семена. — Де вона?
— Вони з Петром Іллічем від Жарових бур'янів стали, — відповів Семен усміхаючись. — Теж, дами, а швору велику мають.
— А ти дивуєшся, Семене, як вона їздить… га? — сказав граф. — Хоч би й мужчині так!
— Чом би й не дивуватись? Сміливо, ловко!
— А Микола де? Над Лядовським верхом, чи що? — все пошепки питав граф.
— Так точно. Вже ж вони знають, де стати. Так тонко їзду знають, що ми з Данилом іноді дивом дивуємось, — казав Семен, знаючи, чим догодити панові.
— Гарно їздить, га? А на коні ж то який, га?
— Картину писати] Як нещодавно з Заварзинських бур'янів вигнали лиса. Вони переймати стали, від хащів, страх — кінь тисяча карбованців, а їздцеві ціни нема. Егеж, такого молодця пошукати!
— Пошукати… — повторив граф, очевидно жалкуючи, що кінчилась так скоро Семенова промова. — Пошукати, — сказав він, одгортаючи поли шубки і виймаючи табакерку.
— Недавно як від обідні в усій регалії вийшли, то Михайло он Сидорович… — Семен не доказав, почувши гамір гонів з підвиванням не більше як двох чи трьох гончаків, що ясно розлягався в тихому повітрі. Він, нахиливши голову, прислухався і мовчки погрозив панові. — На виводок натрапили… — прошепотів він, — просто на Лядовський повели.
Граф, забувши стерти усмішку з обличчя, дивився перед себе вдалину вздовж перемички і, не нюхаючи, тримав у руці табакерку. Слідом за гавканням собак стало чутно голос по вовкові, поданий у басовитий ріг Данила; зграя приєдналась до перших трьох собак, і чутно було, як заревіли, заливаючись, голоси гончаків, з тим особливим підвиванням, що правило за ознаку гонів по вовкові. Доїжджачі вже не порськали, а улюлюкали, і з-за всіх голосів вирізнявся голос Данила, то басовитий, то пронизливо тонкий. Данилів голос, здавалося, наповняв увесь ліс, виходив з лісу і звучав далеко в полі.
Прислухаючись кілька секунд мовчки, граф і його стременний упевнились, що гончаки розбилися на дві зграї: одна, більша, ревучи особливо гаряче, стала віддалятися, друга полетіла вздовж лісу стороною від графа, і при цій зграї було чутно улюлюкання Данила. Обоє ці гони зливалися, переливались, але обоє віддалялися. Семен зітхнув і нагнувся, щоб поправити шворку, в якій заплутався молодий пес; граф теж зітхнув і, помітивши у своїй руці табакерку, відкрив її і взяв пучку.