— Оце чудно! Я хіба… та й хто ж міг думати… Я добре знаю…
Але Борис знову перебив його:
— Я радий, що висловив усе. Може, вам неприємно, ви мені пробачте, — сказав він, заспокоюючи П'єра, замість того, щоб П'єр заспокоював його, — але я сподіваюся, що не образив вас. Я маю правило говорити все прямо… Як же мені переказати? Ви приїдете обідати до Ростових?
І Борис, видимо скинувши з себе важкий обов'язок, сам вийшовши з незручного становища й поставивши в нього іншого, зробився знову дуже приємним.
— Ні, слухайте, — сказав П'єр, заспокоюючись. — Ви дивна людина. Те, що ви щойно сказали, дуже добре, дуже добре. Певна річ, ви мене не знаєте. Ми так давно не бачилися… дітьми ще… Ви можете вбачати в мені… Я вас розумію, дуже розумію. Я б цього не зробив, у мене не вистачило б духу, але це чудово. Я дуже радий, що познайомився з вами. Чудно, — додав він, помовчавши і усміхаючись, — що ви в мені вбачали! — Він засміявся. — Ну, та що ж? Ми познайомимося з вами краще. Будь ласка. — Він потиснув руку Борисові. — А знаєте ви, я ні разу не був у графа. Він мене не кликав… Мені його жаль, як людину… Та що ж робити?
— І ви гадаєте, що Наполеон встигне переправити армію? — спитав Борис, усміхаючись.
П'єр зрозумів, що Борис хотів змінити розмову, і, погоджуючись із ним, почав викладати вигоди й невигоди Булонської справи.
Лакей прийшов викликати Бориса до княгині. Княгиня збиралася їхати. П'єр обіцяв приїхати на обід, щоб ближче зійтися з Борисом, міцно стискав його руку, привітно дивлячись йому в очі крізь окуляри… Після того, як він пішов, П'єр довго ще ходив по кімнаті, уже не простромлюючи невидимого ворога шпагою, а усміхаючись на згадку про цього милого, розумного і твердого молодика.
Як це буває в першій молодості, особливо на самоті, він відчув безпричинну ніжність до цього хлопця і поставив собі неодмінно подружитися з ним.
Князь Василь проводив княгиню. Княгиня тримала хусточку біля очей, і її обличчя було в сльозах.
— Це жах! жах! — казала вона, — але хоч би як мені було це важко, я виконаю свій обов'язок. Я приїду ночувати. Його не можна так покинути. Кожна хвилина дорога. Я не розумію, чого баряться княжни. Може, бог допоможе мені знайти спосіб приготувати його… Adieu, mon prince, que le bon dieu vous soutienne…[153].
— Adieu, ma bonne [154], — відповів князь Василь, одвертаючись від неї.
— Ах, він у жахливому стані, — сказала мати синові, коли вони знову сідали в карету. — Він майже нікого не впізнає.
— Я не розумію, матусю, які його взаємини з П'єром? — спитав син.
— Усе скаже духівниця, мій друже; від неї й наша доля залежить…
— Але чому ви думаєте, що він залишить що-небудь нам?
— Ах, друже мій! Він такий багатий, а ми такі бідні!
— Ну, це ще не достатня причина, матусю.
— Ах, боже мій! боже мій! який він слабий! — вигукувала мати.
XIV
Коли Анна Михайлівна поїхала з сином до графа Кирила Володимировича Безухова, графиня Ростова довго сиділа сама, прикладаючи хусточку до очей. Нарешті, вона подзвонила.
— Що це ви, дорога моя, — сказала вона сердито до дівчини, яка примусила чекати себе кілька хвилин. — Не хочете служити, чи що? То я вам знайду місце.
Графиня була розстроєна горем і принизливою бідністю своєї подруги, і тому була в поганому настрої, а це завжди виявлялося в неї найменуванням покоївки «дорога моя» і «ви».
— Пробачте, — сказала покоївка.
— Попросіть до мене графа.
Граф, перевалюючись, підійшов до дружини з трохи винуватим виглядом, як і завжди.
— Ну, графинечко! Яке sauté au madère[155] з рябчиків буде, ma chère. Я покуштував; недарма я за Тараску тисячу карбованців дав. Вартий!
Він сів біля дружини, браво спершись ліктями в коліна і кошлаючи сиве волосся.
— Що накажете, графинечко?
— Ось що, мій друже, — чого це в тебе забруднено тут? — сказала вона, показуючи на жилет. — Це соте, мабуть, — додала вона, усміхаючись. — Ось що, графе, мені грошей треба.
Обличчя її посмутніло.
— Ой, графинечко!.. — і граф заметушився, витягаючи бумажника.
— Мені багато треба, графе, мені п'ятсот карбованців треба. — І вона, вийнявши батистову хусточку, витирала нею чоловіків жилет.
— Зараз, зараз. Гей, хто там? — вигукнув він таким голосом, яким вигукують лише люди, впевнені, що ті, кого вони кличуть, прожогом кинуться на їх поклик. — Послати до мене Митеньку!
Митенька, той дворянський син, вихований у графа, який тепер відав усіма його справами, тихими кроками увійшов до кімнати.