Дім князя був не те, що називається «світ», але це був такий маленький гурток, про який хоч і не чутно було в місті, але в якому найпринадніше було бути прийнятим. Це зрозумів Борис тиждень тому, коли при ньому Растопчин сказав головнокомандуючому, який звав графа обідати на Миколи, що він не може бути в нього:
— Цього дня вже я завжди їжджу поклонитися мощам князя Миколи Андрійовича.
— Ах, правда, — відповів головнокомандуючий. — Як він?..
Невеличке товариство, зібравшись у старомодній високій, зі старою меблею, вітальні перед обідом, було схоже на урочисту раду судилища. Усі мовчали, а коли говорили, то говорили тихо. Князь Микола Андрійович вийшов серйозний і мовчазний. Княжна Марія ще більш здавалася тихою і полохливою, ніж звичайно. Гості неохоче звертались до неї, бо бачили, що їй не до їхніх розмов. Граф Растопчин сам один держав нитку розмови, розповідаючи останні то міські, то політичні новини.
Лопухін і старий генерал зрідка брали участь у розмові. Князь Микола Андрійович слухав, як верховний суддя слухає доповідь, яку роблять йому, тільки зрідка мовчанням або коротким слівцем заявляючи, що він приймає до відома те, що йому доповідають. Тон розмови був такий, що зрозуміло було, ніхто не схвалював того, що робилося в політичному світі. Розповідали про події, які явно підтверджували погляд, що все ішло дедалі гірше; але цікаво, що у всякій розповіді й міркуванні оповідач зупинявся або його зупиняли щоразу на тій межі, де міркування могло стосуватись особи государя імператора.
За обідом розмова зайшла про останню політичну новину, про те, що Наполеон захопив володіння герцога Ольденбурзького і про російську, ворожу Наполеонові ноту, послану до всіх європейських дворів.
— Бонапарт поводиться з Європою, як пірат на завойованому кораблі, — сказав граф Растопчин, повторюючи фразу, яку він казав уже кілька разів. — Дивуєшся тільки з довготерпіння чи засліплення государів. Тепер справа доходить до папи, і Бонапарт, вже не церемонячись, хоче скинути главу католицької релігії, і всі мовчать! Лише наш государ протестував проти загарбання володінь герцога Ольденбурзького. І то… — Граф Растопчин замовк, почуваючи, що він стоїть на тій межі, де вжене можна осуджувати.
— Запропонували інші володіння замість Ольденбурзького герцогства, — сказав князь Микола Андрійович. — Як я селян з Лисих Гір переселяв у Богучарово і в рязанські, так і він герцогів.
— Le duc d'Oldenbourg supporte son malheur avec une force de caractère et une résignation admirable[515], — сказав Борис, шанобливо заходячи в розмову. Він сказав це тому, що проїздом з Петербурга мав честь представлятися герцогу. Князь Микола Андрійович подивився на молодика так, наче він хотів би йому сказати дещо на це, та роздумав, вважаючи його занадто молодим для того.
— Я читав наш протест з приводу Ольденбурзької справи і дивувався з поганої редакції цієї ноти, — сказав граф Растопчин недбалим тоном людини, що міркує у справі, йому добре знайомій.
П'єр з наївним подивом подивився на Растопчина, не розуміючи, чому його турбувала погана редакція ноти.
— Хіба не однаково, графе, як написано ноту? — сказав він, — коли зміст її сильний?
— Mon cher, avec nos 500 mille hommes de troupes, il serait facile d'avoir un beau style[516], — сказав граф Растопчин. П'єр зрозумів, чому графа Растопчина турбувала редакція ноти.
— Здається, писак доволі розвелося, — промовив старий князь: — там у Петербурзі всі пишуть, не тільки ноти — нові закони всі пишуть. Мій Андрюша там для Росії цілий волюм законів написав. Нині всі пишуть! — І він неприродно засміявся.
Розмова замовкла на хвилину; старий генерал прокашлюванням привернув до себе увагу.
— Зволили чути про останню подію на огляді в Петербурзі? Як себе нові французькі посланники показали!
— Що? Так, я чув щось; він щось невдало сказав при його величності.
— Його величність звернув його увагу на гренадерську дивізію та на церемоніальний марш, — продовжував генерал, — і ніби посланник зовсім уваги не звернув і ніби дозволив собі сказати, що ми в себе у Франції на такі дрібниці не зважаємо. Государ нічого не зволив сказати. На другому огляді, кажуть, государ ні разу не зволив звернутися до нього.
Усі замовкли: про цей факт, що стосувався особисто государя, не можна було висловлювати ніякої думки.
— Зухвалі! — сказав князь. — Знаєте Метів'є? Я сьогодні вигнав його від себе. Він тут був, пустили до мене, хоч як я просив нікого не пускати, — сказав князь, сердито глянувши на дочку. І він розповів про всю свою розмову з французьким лікарем та про ті причини, які переконали його, що Метів'є шпигун. Хоч причини ці були дуже недостатні і неясні, ніхто не заперечував.
515
— Герцог Ольденбурзький переносить своє нещастя з незвичайною силою характеру і спокоєм,