За печенею подали шампанське. Гості встали зі своїх місць, поздоровляючи старого князя. Княжна Марія теж підійшла до нього.
Він глянув на неї холодним, злим поглядом і підставив їй поморщену, виголену щоку. Увесь вираз його обличчя говорив їй, що ранішньої розмови він не забув, що рішення його залишилося так само чинним і що лише завдяки присутності, гостей він не говорить їй цього тепер.
Коли вийшли у вітальню до кави, старі сіли разом.
Князь Микола Андрійович пожвавішав і висловив свій напрям думок щодо майбутньої війни.
Він сказав, що війни наші з Бонапартом доти будуть нещасливі, поки ми будемо добиватися союзів з німцями і будемо тикатись у європейські справи, в які нас втягнув Тільзітський мир. Нам ні за Австрію, ні проти Австрії не треба було воювати. Наша політика вся на Сході, а відносно Бонапарта одно — озброєння на кордоні і твердість у політиці, і ніколи він не насмілиться переступити російський кордон, як у сьомому році.
— І де нам, князю, воювати з французами! — сказав граф Растопчин. — Хіба ми проти наших вчителів і богів можемо ополчитися? Подивіться на нашу молодь, подивіться на наших паній. Наші боги — французи, наше царство небесне — Париж.
Він став говорити голосніш, очевидно для того, щоб його чули всі.
— Костюми французькі, думки французькі, почуття французькі! Ви ось Метів'є у шию вигнали, бо він француз і негідник, а наші панії за ним плазом повзають. Вчора я на вечорі був, то з п'яти паній три католички і, з дозволу папи, в неділю по канві вишивають. А самі мало не голі сидять, як вивіски торгових: лазень, пробачте на слові. Ех, подивишся на нашу молодь, князю, взяв би стару ломаку Петра Великого з кунсткамери та по-російському віддубасив, усі дурощі вилетіли б!
Усі замовкли. Старий князь з усмішкою на обличчі дивився на Растопчина і схвально похитував головою.
— Ну, прощавайте, ваше сіятельство, не хворійте, — сказав Растопчин, з властивими йому швидкими рухами підводячись і простягаючи руку князеві.
— Прощавай, голубчику!.. Гуслі, завжди заслухаюсь його! — сказав старий князь, затримуючи його за руку і підставляючи йому для поцілунку щоку. З Растопчиним підвелися й інші.
IV
Княжна Марія, сидячи у вітальні і слухаючи ці розмови й пересуди стариків, нічого не розуміла з того, що вона чула; вона думала лише про те, чи не помічають усі гості ворожого ставлення батька її до неї. Вона навіть не помітила особливої уваги та ласкавості, що їх під час усього цього обіду виявляв їй Друбецькой, який уже втретє був у їхньому домі.
Княжна Марія з неуважним, запитливим поглядом звернулася до П'єра, що останнім з гостей, з капелюхом у руці, усміхаючись, підійшов до неї після того, як князь вийшов, і вони самі зостались у вітальні.
— Можна ще посидіти? — сказав він, своїм товстим тілом падаючи в крісло біля княжни Марії.
— Безперечно, — сказала вона. «Ви нічого не помітили?» — сказав її погляд.
П'єр був у приємному пообідньому настрої. Він дивився перед себе і тихо усміхався.
— Давно ви знаєте цього молодика, княжно? — спитав він.
— Якого?
— Друбецького.
— Ні, недавно…
— Що, він вам подобається?
— Так, він приємний молодик… Чому ви мене про це питаєте? — сказала княжна Марія, не перестаючи думати про свою ранішню розмову з батьком.
— Тому, що я помітив: молодик звичайно приїжджає з Петербурга до Москви у відпустку тільки з метою одружитися з багатою відданицею.
— Ви це помітили? — спитала княжна Марія.
— Так, — говорив далі П'єр з усмішкою, — і цей молодик тепер так поводиться, що, де є багаті відданиці — там і він. Я як по книжці читаю в ньому. Він тепер вагається, кого йому атакувати: вас чи mademoiselle Жюлі Карагін. Il est très assidu auprès d'elle[517].
— Він їздить до них?
— Так, дуже часто. І знаєте ви нову манеру залицятися? — сказав П'єр, весело усміхаючись і очевидно перебуваючи в тому веселому настрої лагідної іронії, за який він так часто у щоденнику картав себе.
— Ні, — сказала княжна Марія.
— Тепер, щоб сподобатись московським дівицям, il faut être mélancolique. Et il est très mélancolique auprès de m-lle Карагін[518], — сказав П'єр.
— Vraiment?[519] — промовила княжна Марія, дивлячись у добре П'єрове обличчя і не перестаючи думати про своє горе. «Мені було б легше, — думала вона, — якби я наважилась довірити кому-небудь усе, що я почуваю. І я бажала б саме П'єру сказати все. Він такий добрий і благородний. Мені б легше стало. Він імені дав би пораду!»