— Не говоріть мені таких речей, я заручена і люблю іншого, — промовила вона швидко… — Вона глянула на нього. Анатоль не збентежився і не засмутився з того, що вона сказала.
— Не говоріть мені про це. Що мені до того? — сказав він. — Я кажу, що шалено, шалено закоханий у вас. Хіба я винен, що ви чудові?.. Нам починати.
Наташа, збуджена і тривожна, широко розкритими, зляканими очима дивилася круг себе і здавалась веселішою, ніж звичайно. Вона майже нічого не пам'ятала з того, що було цього вечора. Танцювали екосез і гросфатер, батько запрошував Наташу їхати, вона просила зостатися. Де б вона не була, з ким би не говорила, вона почувала на собі його погляд. Потім вона пам'ятала, що попросила в батька дозволу вийти до вбиральні поправити плаття, що Елен вийшла за нею, говорила їй, сміючись, про любов її брата і що в маленькій диванній їй знову зустрівся Анатоль, що Елен кудись зникла, вони залишились удвох, і Анатоль, взявши її за руку, ніжним голосом сказав:
— Я не можу до вас їздити, але невже я ніколи не побачу вас? Я шалено люблю вас. Невже ніколи?.. — і він, заступаючи їй дорогу, наближав своє обличчя до її обличчя.
Блискучі великі чоловічі очі його так близько були від її очей, що вона не бачила нічого, крім цих очей.
— Наталі?! — прошептав запитливо його голос, і хтось боляче стискав її руки. — Наталі?!
«Я нічого не розумію, мені нема чого говорити», — сказав її погляд.
Гарячі губи припали до її губ, і в ту саму хвилину вона почула себе знову вільною, і в кімнаті зазвучали кроки та шелест сукні Елен. Наташа оглянулась на Елен, потім, червона і тремтяча, глянула на нього злякано-запитливо і пішла до дверей.
— Un mot, un seul, au nom de dieu[545], — казав Анатоль.
Вона зупинилась. Їй так треба було, щоб він сказав це слово, яке пояснило б їй те, що трапилось, і на яке вона б йому відповіла.
— Nathalie, un mot, un seul[546], — усе повторював він, явно не знаючи, що сказати, і повторював його доти, поки до них не підійшла Елен.
Елен разом з Наташею знову вийшла у вітальню. Не залишаючись на вечерю, Ростови поїхали.
Повернувшись додому, Наташа не спала цілу ніч; її мучило нерозв'язне питання, кого вона любить: Анатоля чи князя Андрія? Князя Андрія вона любила — вона пам'ятала ясно, як сильно вона любила його. Але Анатоля вона любила теж, це було безперечно. «Інакше, хіба все це могло б бути? — думала вона. — Коли я могла після цього, прощаючись з ним, усмішкою відповісти на його усмішку, коли я могла припуститися цього, то це означає, що я з першої хвилини полюбила його. Виходить, він добрий, благородний і прекрасний, і не можна було не полюбити його. Що ж мені робити, коли я люблю його і люблю другого?» — говорила вона сама до себе, не знаходячи відповідей на ці страшні питання.
XIV
Настав ранок з його турботами та метушнею. Усі повставали, почали рухатись, заговорили, знову прийшли модистки, знову вийшла Марія Дмитрівна і покликала до чаю. Наташа, широко відкритими очима, наче вона хотіла перехопити кожний спрямований на неї погляд, стурбовано оглядалася на всіх і намагалась здаватися такою самою, якою вона була завжди.
Після сніданку Марія Дмитрівна (це був кращий час її), сівши у своє крісло, підкликала до себе Наташу і старого графа.
— Ну, друзі мої, тепер я всю справу обдумала, і ось вам моя порада, — почала вона. — Вчора, як ви знаєте, була я в князя Миколи; ну й поговорила з ним… Він кричати надумав. Та мене не перекричиш! Я все йому виспівала!
— То що ж він? — спитав граф.
— Він що? Навіжений… слухати не хоче; ну, та що говорити, і так ми бідну дівчинку змучили, — сказала Марія Дмитрівна. — А порада моя вам — справи позакінчувати і їхати додому, в Отрадне… і там чекати…
— Ой, ні! — скрикнула Наташа.
— Ні, їхати, — сказала Марія Дмитрівна. — І там чекати. Якщо наречений тепер сюди приїде — без сварки не обійдеться, а він тут сам на сам зі старим усе переговорить і потім до вас приїде.
Ілля Андрійович схвалив цю пораду, відразу збагнувши всю розумність її. Якщо старий полагіднішає, то тим краще буде приїхати до нього в Москву чи в Лисі Гори, уже потім; якщо ні, то вінчатися проти його волі можна буде лише в Отрадному.