— Ah! voyons. Contez-nous cela, vicomte[44], — сказала Анна Павлівна, з радістю почуваючи, як чимсь à la Louis XV[45] віяло від цієї фрази, — contez-nous cela, vicomte.
Віконт уклонився на знак покірності і чемно усміхнувся. Анна Павлівна зробила біля віконта коло й запросила всіх слухати його оповідання.
— Le vicomte a été personnellement connu de monseigneur[46], — шепнула Анна Павлівна одному. — Le vicomte est un parfait conteur[47], —промовила вона до другого. — Comme on voit l'homme de la bonne compagnie[48], — сказала вона до третього; і віконта було подано товариству в найкращому і найвигіднішому для нього світлі, як ростбіф на гарячому блюді, посиланий зеленню.
Віконт хотів уже почати своє оповідання і тонко усміхнувся.
— Переходьте сюди, chère Hélène[49], — сказала Анна Павлівна до красуні-княжни, яка сиділа віддалік, становлячи центр іншого гуртка.
Княжна Елен усміхалася; вона встала з тією ж незмінною усмішкою цілком вродливої жінки, з якою вона ввійшла до вітальні. З легким шелестом своєї білої бальної роби, оздобленої плющем та мохом, виблискуючи білістю плечей, глянсом волосся та брильянтів, вона пройшла поміж чоловіками, які розступилися, і прямо, не дивлячись ні на кого, але всім усміхаючись і ніби люб'язно даючи кожному право любуватися красою свого стану, повних плечей, дуже відкритих за тодішньою модою грудей і спини, неначе вносячи з собою пишноту балу, підійшла до Анни Павлівни. Елен була така гарна, що не тільки не було помітно в ній і тіні кокетства, а, навпаки, їй неначе совісно було за свою безсумнівну і занадто сильно й переможно діючу красу. Вона неначе бажала й не могла послабити вплив своєї краси.
— Quelle belle personnel,[50] — казав кожен, хто бачив її. Неначе вражений чимсь незвичайним, віконт знизав плечима і опустив очі в той час, як вона сідала перед ним і осявала і його все тією ж незмінною усмішкою.
— Madame, je cjains pour mes moyens devant un pareil auditoire[51], — сказав він, нахиляючи з усмішкою голову.
Княжна сперла ліктем свою відкриту повну руку на столик і не визнала за потрібне що-небудь сказати. Вона усміхаючись чекала. Під час усієї розповіді вона сиділа рівно, поглядаючи зрідка то на свою повну гарну руку, що легко лежала на столі, то на ще кращі груди, на яких вона поправляла брильянтове кольє; оправляла кілька разів складки своєї сукні і, коли оповідання справляло враження, оглядалася на Анну Павлівну і зараз же прибирала того самого виразу, що був на обличчі у фрейліни, а потім знову заспокоювалася в осяйній усмішці. Слідом за Елен перейшла й маленька княгиня від чайного столу.
— Attendez-moi, je vais prendre mon ouvrage[52], — промовила вона. — Voyons, à quoi pensez-vous? — звернулася вона до князя Іполита, — Apportez-moi mon ridicule[53].
Княгиня, усміхаючись і розмовляючи з усіма, раптом зробила перестановку і, вмостившись, весело причепурилася.
— Тепер мені добре, — примовляла вона, і, попросивши починати, взялася до роботи.
Князь Іполит переніс її ридикюль, перейшов за нею і, близько присунувши до неї крісло, сів біля неї.
Le charmant Hippolyte[54] вражав своєю незвичайною схожістю з сестрою-красунею і ще більш тим, що, незважаючи на схожість, він був напрочуд поганий з себе. Риси його обличчя були такі ж, як у сестри, але в неї все осявала життєрадісна, самовдоволена, молода, незмінна усмішка і незвичайна, антична краса тіла; у брата, навпаки, те саме обличчя було затуманене ідіотизмом і незмінно виявляло самовпевнене невдоволення, а тіло було худорляве і кволе. Очі, ніс, рот — усе збиралося неначе в одну невиразну й нудну гримасу, а руки й ноги завжди набирали неприродного положення.
— Ce n'est pas une histoire de revenants? [55] — сказав він, сівши біля княгині і поквапно приладнавши до очей свого лорнета, наче без цього інструмента він не міг почати говорити.
— Mais non, mon cher[56], — знизуючи плечима, сказав здивований оповідач.
— C'est que je déteste les histoires de revenants[57], — сказав князь Іполит таким тоном, що видно було — він сказав ці слова, а потім уже зрозумів, що вони означали.