— Ні, не можна, — сказав князь Андрій, сміючись, і потиском руки даючи знати П'єру, що про Це не треба питати. Він щось хотів сказати ще, але в цей час підвівся князь Василь з дочкою, і чоловіки встали, щоб дати їм дорогу.
— Ви мені даруйте, мій дорогий віконте, — сказав князь Василь до француза, привітно притягаючи його за рукав униз до стільця, щоб він не вставав. — Це нещасне свято в посланника позбавляє мене задоволення й перебиває вам. Дуже мені сумно покидати ваш чарівний вечір, — сказав він до Анни Павлівни.
Дочка його, княжна Елен, злегка підтримуючи складки сукні, пішла поміж стільці, і усмішка сяяла ще ясніше на її прекрасному обличчі. П'єр дивився майже зляканими, захопленими очима на цю красуню, коли вона проходила повз нього.
— Дуже гарна, — сказав князь Андрій.
— Дуже, — сказав П'єр.
Проходячи мимо, князь Василь схопив П'єра за руку й повернувся до Анни Павлівни.
— Просвітіть мені цього ведмедя, — сказав він. — Ось він місяць живе у мене, і вперше я його бачу у світі. Ніщо так не потрібне молодикові, як товариство розумних жінок.
IV
Анна Павлівна усміхнулася й обіцяла взятися за П'єра, який, вона знала, доводився родичем по батькові князеві Василю. Літня дама, яка сиділа раніше з ma tante, квапливо встала й наздогнала князя Василя в передпокої. З обличчя її зникла вся недавня вдаваність зацікавлення. Добре, сплакане, воно виявляло лише неспокій і страх.
— Що ж ви мені скажете, князю, про мого Бориса? — спитала вона, наздоганяючи його в передпокої. (Вона вимовляла ім'я Борис з особливим наголосом на о). — Я не можу довше залишатися в Петербурзі. Скажіть, які вісті я можу привезти моєму бідному хлопчикові?
Незважаючи на те, що князь Василь неохоче і майже нечемно слухав літню даму і навіть виявляв нетерплячку, вона приязно і зворушливо усміхалась до нього і, щоб він не пішов від неї, взяла його за руку.
— Вам не важко сказати слово государеві, і його просто переведуть до гвардії, — просила вона.
— Повірте, я зроблю все, що зможу, княгине, — відповів князь Василь, — але мені трудно просити государя; я б радив вам звернутися до Румянцева, через князя Голіцина: це було б розумніше.
Літня дама мала ім'я княгині Друбецької, однієї з кращих фамілій Росії, але вона була бідна, давно вийшла з вищого світу і втратила колишні зв'язки. Вона приїхала тепер, щоб виклопотати призначення до гвардії своєму єдиному синові. Лише для того, щоб побачити князя Василя, вона напросилася і приїхала на вечір до Анни Павлівни, лише для того вона слухала віконтову історію. Її злякали слова князя Василя; колись гарне обличчя її виявило злість, але це тривало лише хвилину. Вона знову усміхнулася і міцніше схопилася за руку князя Василя.
— Слухайте, князю, — сказала вона, — я ніколи не просила вас, ніколи не проситиму, ніколи не нагадувала вам про дружбу мого батька до вас. Але тепер я богом заклинаю вас, зробіть це для мого сина, і я вважатиму вас за благодійника, — квапливо додала вона. — Ні, ви не сердьтеся, а обіцяйте мені. Я просила Голіцина, він відмовив. Soyez le bon enfant que vous avez été[67], — казала вона, намагаючись усміхатися, тимчасом як в очах її були сльози.
— Папа, ми спізнимося, — сказала, повернувши свою красиву голову на античних плечах, княжна Елен, чекаючи біля дверей.
Але вплив у вищому світі є капітал, який треба берегти, щоб він не зник. Князь Василь знав це, і, раз зміркувавши, що якби він став просити за всіх, хто його просить, то незабаром йому не можна було б просити за себе, він рідко застосовував свій вплив. У справі княгині Друбецької він відчув, проте, після її нового заклику, щось схоже на докір совісті. Вона нагадала йому правду: першими кроками своїми на службі він завдячував її батькові. Крім того, він бачив по її прийомах, що вона одна з тих жінок, особливо матерів, які, раз узявши собі що-небудь у голову, не відчепляться доти, поки не виконаєш їх бажання, а в противному разі ладні на щоденне, щохвилинне приставання і навіть на сцени. Це останнє міркування похитнуло його.
— Chère Анно Михайлівно, — сказав він, як завжди, фамільярно і з нудьгою в голосі, — для мене майже неможливо зробити те, що ви хочете; але щоб довести вам, як я люблю вас і шаную пам'ять небіжчика батька вашого, я зроблю неможливе: сина вашого буде переведено до гвардії, ось вам моя рука. Задоволені ви?
— Дорогий мій, ви благодійник! Я іншого й не чекала од вас; я знала, які ви добрі.
Він хотів піти від неї.
— Стривайте, два слова. Une fois passé aux gardes…[68] — Вона запнулася. — Ви в гарних взаєминах з Михайлом Іларіоновичем Кутузовим, рекомендуйте йому Бориса в ад'ютанти. Тоді б я була спокійна, і тоді б уже…