Один з генералів, під’їхавши до Наполеона, дозволив собі запропонувати йому ввести в бій стару гвардію. Ней і Бертьє, що стояли біля Налолеона, переглянулись між собою і презирливо усміхнулись на безглузду пропозицію цього генерала.
Наполеон опустив голову і довго мовчав.
— A huit cent lieux de France je ne ferai pas démolir ma garde[159], — сказав він і, повернувши коня, поїхав назад до Шевардіна.
XXXV
Кутузов сидів, схиливши сиву голову і опустившись важким тілом, на вкритому килимом ослоні, на тому ж місці, де вранці бачив його П’єр. Він не робив ніяких розпоряджень, а лише погоджувався чи не погоджувався з тим, що йому пропонували.
«Так, так, зробіть це, — відповідав він на різні пропозиції. — Так, так, поїдь, голубчику, подивись, — звертався він то до того, то до іншого з близьких до нього людей; або: — Ні, не треба, краще почекаємо», — казав він. Він вислухував донесення, які йому привозили, давав накази, коли цього вимагали підлеглі; але, вислухуючи донесення, він, здавалося, не цікавився значенням слів того, що йому говорили, а щось інше у виразі облич, у тоні мови тих, що доносили, цікавило його. Багаторічним військовим досвідом він знав і старечим розумом розумів, що керувати сотнями людей, які борються зі смертю, не можна одній людині, і знав, що вирішують долю бою не розпорядження головнокомандуючого, не місце, на якому стоять війська, не кількість гармат і вбитих людей, а та невловна сила, що зветься духом війська, і він стежив за тією силою і керував нею, наскільки він був у цьому владен.
Загальним виразом обличчя Кутузова була зосереджена, спокійна увага і напруження, що ледве переборювало втому кволого і старого тіла.
Об одинадцятій годині ранку йому привезли звістку проте, що флеші, які були захопили французи, знову відбито, але що князя Багратіона поранено. Кутузов охнув і похитав головою.
— Їдь до князя Петра Івановича і докладно взнай, що і як, — сказав він одному з ад’ютантів і відразу по тому звернувся до принца Віртемберзького, що стояв позад нього.
— Чи не бажано буде вашій високості прийняти командування другою армією?
Скоро по від’їзді принца, так скоро, що він ще не міг доїхати до Семеновського, ад’ютант принца вернувся від нього і повідомив ясновельможного, що принц просить військ.
Кутузов скривився і послав Дохтурову наказ прийняти командування другою армією, а принца, без якого, як він сказав, він не може обійтись у ці важливі хвилини, просив вернутись до нього. Коли привезено було звістку про взяття в полон Мюрата і штабні поздоровляли Кутузова, він усміхнувся.
— Почекайте, панове, — сказав він. — Бій виграно, і в полоненні Мюрата нема нічого незвичайного. Але краще завчасно не радіти. — Проте він послав ад’ютанта проїхати по військах з цією звісткою.
Коли з лівого флангу примчав Щербинін з донесенням, що французи захопили флеші і Семеновське, Кутузов, по звуках поля бою і по обличчю Щербиніна вгадавши, що вісті були недобрі, підвівся, ніби розминаючи ноги, і, взявши під руку Щербиніна, одвів його вбік.
— Поїдь, голубчику, — сказав він до Єрмолова, — подивись, чи не можна чого зробити.
Кутузов був у Горках, у центрі позиції російського війська. Атаку, яку Наполеон спрямував на наш лівий фланг, було кілька разів відбито. У центрі французи не просунулись далі Бородіна. З лівого флангу кавалерія Уварова примусила французів тікати.
О третій годині атаки французів припинилися. На всіх обличчях тих, що приїжджали з поля бою, і тих, що стояли круг нього, Кутузов читав вираз надзвичайної напруженості. Кутузов був задоволений з успіхів дня над усякі сподівання. Але фізичні сили покидали старого. Кілька разів голова його низько опускалась, ніби надаючи, і він куняв. Йому подали обід.
Флігель-ад’ютант Вольцоген, той самий, який, проїжджаючи повз князя Андрія, казав, що війну треба im Raum verlegen[160] і якого так ненавидів Багратіон, під час обіду під’їхав до Кутузова. Вольцоген приїхав від Барклая з донесенням про перебіг справ на лівому фланзі. Розсудливий Барклай де-Толлі, бачачи, як відбігають юрми поранених і як розстроєні задні частини армії, зваживши всі обставини, вирішив, що бій програно, і з цією звісткою прислав до головнокомандуючого свого улюбленця.
Кутузов насилу жував смажену курку і, звузивши повеселілі очі, глянув на Вольцогена.
Вольцоген, недбало розминаючи ноги, з напівпрезирливою усмішкою на губах підійшов до Кутузова, ледве доторкнувшись до козирка рукою.