Вони їхали тому, що для росіян не могло бути питання: добре чи погано буде під владою французів у Москві. Під владою французів не можна було бути: це було гірше за все. Вони виїжджали і до Бородінської битви, і ще швидше після Бородінської битви, незважаючи на заклики до захисту, незважаючи на заяви головнокомандуючого Москви про намір його підняти Іверську і йти в бій, і на повітряні кулі, які мали знищити французів, і незважаючи на всю ту нісенітницю, яку писав Растопчин у своїх афішах. Вони знали, що військо повинно битися, і коли воно не може, то з панночками та двораками не можна йти на Три Гори воювати з Наполеоном, і що треба виїжджати, хоч як шкода залишати на знищення своє майно. Вони виїжджали і не думали про величне значення цієї величезної, багатої столиці, яку покинуло населення і віддало на жертву вогню (велике покинуте дерев’яне місто неминуче мало згоріти); вони виїжджали кожен для себе, а разом з тим лише внаслідок того, що вони виїхали, і сталася та велична подія, яка назавжди залишиться найкращою славою російського народу. Та пані, яка ще в червні зі своїми арапами та блазнихами рушала з Москви у саратовське село з неясним усвідомленням того, що вона Бонапарту не слуга, і зі страхом, щоб її не зупинили з наказу графа Растопчина, — робила просто і істинно ту велику справу, що врятувала Росію. А граф Растопчин, який то соромив тих, що виїжджали, то вивозив присутствені місця, то видавав ні на що не придатну зброю п’яній наволочі, то підіймав образи, то забороняв Августіну вивозити мощі та ікони, то захоплював усі приватні підводи, які були в Москві, то на ста тридцяти шести підводах вивозив повітряну кулю, яку робив Леппіх, то натякав на те, що він спалить Москву, то розповідав, як він спалив свій будинок і написав прокламацію французам, в якій урочисто докоряв їм, що вони розорили його дитячий притулок, то приймав славу спалення Москви, то зрікався її, то наказував людям ловити всіх шпигунів і приводити до нього, то докоряв за це народові, то висилав усіх французів з Москви, то залишав у місті пані Обер-Шальме, в якої був центр всього французького московського населення, а без особливої провини наказував схопити і відправити в заслання старого шановного пошт-директора Ключарова; то збирав народ на Три Гори, щоб битися з французами, то, щоб відмогтися від цього народу, віддав йому на вбивство людину, а сам виїжджав через задні ворота; то казав, що він не переживе нещастя Москви, то писав в альбоми по-французькому вірші про свою участь у цій справі[174], — цей чоловік не розумів значення події, що відбувалася, а хотів лише щось зробити сам, здивувати когось, щось учинити патріотично-геройське, і, як хлопчак, пустував над величною і неминучою подією — залишенням і спаленням Москви і намагався своєю маленькою рукою то посилити, то затримати біг величезного народного потоку, який ніс його у собі.
VI
Елен, повернувшись разом з Двором з Вільни до Петербурга, перебувала у скрутному становищі.
В Петербурзі Елен користалась особливим протегуванням вельможі, який посідав одну з найвищих посад у державі. У Вільні вона зблизилась з молодим іноземним принцем. Коли вона повернулась до Петербурга, принц і вельможа були обидва в Петербурзі, обидва заявляли свої права, і перед Елен постало нове ще в її кар’єрі завдання: зберегти свою близькість взаємин з обома, не образивши жодного.
Те, що здалося б важким і навіть неможливим для іншої жінки, жодного разу не змусило задуматися графиню Безухову, яка недарма, видно, мала репутацію вельми розумної жінки. Якби вона почала приховувати свої вчинки, виплутуватись хитрощами з незручного становища, вона цим самим зіпсувала б свою справу, визнавши себе винною; Елен, навпаки, зразу, як істинно велика людина, яка може все те, що хоче, поставила себе в позицію правоти, в яку вона щиро вірила, а всіх інших в позицію винуватості.
Першого разу, коли молода іноземна особа дозволила собі робити їй докори, вона, гордо підвівши свою красиву голову і впівоборота повернувшись до особи, твердо сказала:
— Voilà l’égoïsme et la cruauté des hommes! Je ne m’attendais pas à autre chose. La femme se sacrifie pour vous, elle souffre, et voilà sa récompense. Quel droit avez vous, Monseigneur, de me demander compte de mes amitiés, de mes affections? C’est un homme qui a été plus qu’un père pour moi[175].
Особа хотіла щось сказати. Елен перебила її. — Eh bien, oui, — сказала вона, — peut être qu’il a pour moi d’autres sentiments que ceux d’un pere, mais ce n’est pas une raison pour que je lui ferme ma porte. Je ne suis pas un homme pour être ingrate. Sachez, Monseigneur, pour tout ce qui à rapport à mes sentiments intimes, je ne rends compte qu’à dieu et à ma conscience[176], — закінчила вона, торкаючись рукою високо піднятих красивих грудей і звівши погляд на небо.
174
Je suis né Tartare. Je voulus être Romain. Les Français m’appelèrent barbare. Les Russes — Georges Dandin. Тобто: я народився татарином. Я хотів бути римлянином. Французи називали мене варваром. Росіяни — Жоржем Данденом.
175
— От егоїзм і жорстокість мужчин! Я нічого кращого й не чекала. Жінка приносить себе в жертву вам, вона страждає, і ось їй нагорода. Ваша високість, яке ви маєте право вимагати від мене звіту про мої прихильності та дружні почуття? Ця людина була для мене більше ніж батьком.
176
— Авжеж, можливо, почуття його до мене не зовсім батьківські; але через це не можу ж я відмовляти йому в моїй гостинності. Я не мужчина, щоб відплачувати невдячністю. Хай буде відомо вашій високості, що в моїх душевних почуттях я звітую лише перед богом та перед своєю совістю,