— Бачите, — розповідав ад’ютант, — це заплутана історія. З’явилася тоді, місяців зо два тому, ця прокламація. Графові донесли. Він наказав розслідувати. Ось Гаврило Іванович розшукував, прокламація ця перебувала рівно в шістдесяти трьох руках. Приїде до одного: ви від кого маєте? — Від того-то. Він їде до того: ви від кого? і так далі. Добрались до Верещагіна... недоучений купчик, знаєте, купчик-голубчик, — усміхаючись, сказав ад’ютант. — Питають його: ти від кого маєш? І головне, ми знаємо, від кого він має. Йому більш нема від кого взяти, як од пошт-директора. Але, видно, вже там вони зговорилися. Каже: ні від кого, я сам склав. І загрожували і просили, став на цьому: сам склав. Так і доповіли графові. Граф звелів прикликати його. «Від кого в тебе прокламація?» — «Сам склав». Ну, ви знаєте графа! — гордо і весело усміхаючись, сказав ад’ютант. — Він страшенно скипів; та й подумайте: таке нахабство, брехня і впертість!...
— А! Графові треба було, щоб він показав на Ключарова, розумію! — сказав П’єр.
— Зовсім не треба, — злякано сказав ад’ютант. — За Ключаровим і без цього були грішки, за те його й заслано. А річ у тому, що граф дуже обурився. «Як же ти міг скласти? — каже граф. Узяв зі столу гамбурзьку газету. — Ось вона. Ти не склав, а переклав і переклав погано, бо ти й по-французькому, дурню, не знаєш». Що ж ви думаєте? «Ні, — каже, — я ніяких газет не читав, я склав». — «А коли так, то ти зрадник, і я тебе віддам до суду, і тебе повісять. Кажи, від кого одержав?» — «Я ніяких газет не бачив, а склав». Так і залишилось. Граф і батька викликав: стоїть на своєму. І віддали до суду, і присудили, здається, до каторжної роботи. Тепер батько прийшов просити за нього. Але паскудний хлопчисько! Знаєте, такий купецький синочок, франтик, спокусник, слухав десь лекції і вже думає, що йому чорт не брат. Ось який це молодчик! В батька його трактир тут біля Кам’яного мосту, то в трактирі, знаєте, великий образ бога вседержителя і зображений в одній руці скіпетр, у другій — держава; так він узяв цього образа додому на кілька днів і що ж зробив! Знайшов мерзотника-живописця...
XI
Посеред цього нового оповідання П’єра покликали до головнокомандуючого.
П’єр увійшов до кабінету графа Растопчина. Саме в ту хвилину Растопчин, скривившись, потирав лоба й очі рукою. Невисокий чоловік щось говорив і, тільки-но увійшов П’єр, замовк і вийшов.
— А! здрастуйте, воїне великий, — сказав Растопчин, як тільки вийшов той чоловік. — Чули про ваші prouesses![198] Але не в тому річ. Mon cher, entrenous[199], ви масон? — промовив граф Растопчин суворим тоном, наче було щось погане в цьому, але таке, що він мав намір простити. П’єр мовчав. — Mon cher, je suis bien informé[200], та я знаю, що є масони і масони, і сподіваюсь, що ви не належите до тих, які, нібито рятуючи рід людський, хочуть погубити Росію.
— Так, я масон, — відповів П’єр.
— Так от бачите, мій дорогий. Вам, я думаю, відомо, що панів Сперанського і Магніцького відправлено куди слід; те саме зроблено з паном Ключаровим, те саме і з іншими, які, нібито споруджуючи храм Соломонів, намагались знищити храм своєї батьківщини. Ви розумієте, що на це є причини і що я не міг би заслати тутешнього пошт-директора, коли б він не був шкідливою людиною. Тепер мені відомо, що ви надіслали йому свій екіпаж для виїзду з міста і навіть що ви прийняли від нього папери на зберігання. Я вас люблю і не бажаю вам зла, і як ви вдвічі молодші за мене, то я, як батько, раджу вам припинити усякі стосунки з такими людьми і самому виїжджати звідси якнайскоріше.
— Але в чому ж, графе, вина Ключарова? — спитав П’єр.
— Це моє діло знати і не ваше мене питати, — крикнув Растопчин.
— Коли його обвинувачують у тому, що він розповсюджував прокламації Наполеона, то це ж не доведено, — сказав П’єр (не дивлячись на Растопчина), — і Верещагіна...
— Nous у voilà[201], — раптом насупившись, перебиваючи П’єра, ще голосніше крикнув Растопчин. — Верещагін зрадник і запроданець, який дістане заслужену кару, — сказав Растопчин з тим запалом злості, з яким говорять люди, згадуючи образу. — Але я кликав вас не для того, щоб обговорювати мої справи, а для того, щоб дати вам пораду чи наказ, коли ви цього хочете. Прошу вас припинити стосунки з такими Панами, як Ключаров, і їхати звідси. А я дурощі виб’ю, хоч у кому б вони були. — І очевидно схаменувшись, що він наче кричить на Безухова, який ще ні в чому не винен, він додав, по-дружньому взявши за руку П’єра: — Nous sommes à la veille d’un désastre publique, et je n’ai pas le temps de dire des gentillesses à tous ceux qui ont affaire à moi. Голова іноді йде обертом! — Eh bien, mon cher, qu’est ce que vous faites, vous personnellement?[202]
202
— Ми напередодні загального лиха, і мені ніколи бути люб’язним з усіма, з ким у мене є справи. — Отже, шановний, що ви робитимете, ви особисто?