«Але хіба могло бути інакше? — подумав він. — Ось вона, ця столиця; вона лежить біля моїх ніг, чекаючи на долю свою. Де тепер Олександр і що думає він? Чудне, красиве, величне місто! І чудна й велична ця хвилина! В якому світлі постаю я перед ними! — думав він про свої війська. — Ось вона, нагорода для всіх цих маловірних, — думав він, оглядаючись на почет і на війська, що підходили і шикувалися. — Одно моє слово, один порух моєї руки, і загинула ця стародавня столиця des Czars[210]. Mais ma clémence est toujours pròmpte à descendre sur les vaincus[211]. Я повинен бути великодушним і істинно великим... Та ні, це неправда, що я в Москві, — раптом спадало йому на думку. — А втім, ось вона лежить біля моїх ніг, грає і мерехтить золотими банями і хрестами в сонячному промінні. Але я її помилую. На древніх пам’ятниках варварства та деспотизму я напишу великі слова справедливості і милосердя... Олександр найболючіше відчує саме це, я знаю його. (Наполеону здавалося, що головне значення цих подій полягало в особистій боротьбі його з Олександром.) З висот Кремля, — так, це Кремль, так, — я дам їм закони справедливості, я покажу їм значення справжньої цивілізації, я змушу покоління бояр з любов’ю згадувати ім’я свого завойовника. Я скажу депутації, що я не хотів і не хочу війни; що я провадив війну лише з несправедливою політикою їхнього двору, ЩО я люблю і поважаю Олександра і що прийму умови миру в Москві, гідні мене і моїх народів. Я не хочу скористатися з воєнного щастя для приниження шановного государя. Бояри, — скажу я їм, — я не хочу війни, я хочу миру та благоденства всіх моїх підданих. Зрештою, я знаю, що присутність їхня дасть мені натхнення і я скажу їм, як я завжди говорю: ясно, урочисто і велико. Але невже це правда, що я в Москві? Так, ось вона!»
— Qu’on m’amène les boyards[212], — звернувся він до почту. Генерал з блискучим почтом зараз же помчав по бояр.
Минуло дві години. Наполеон поснідав і знову стояв на тому ж місці, на Поклонній горі, чекаючи на депутацію. Промова його до бояр уже ясно склалася в його уяві. Промова ця була сповнена гідності і тієї величі, яку розумів Наполеон.
Той тон великодушності, в якому збирався діяти в Москві Наполеон, захопив його самого. Він в уяві своїй призначав дні réunion dans le palais des Czars[213], де мали сходитися російські вельможі з вельможами французького імператора. Він призначав у думці губернатора, такого, який зумів би привернути до себе населення. Почувши про те, що в Москві багато богаділень та шпиталів, він у думці своїй вирішував, що до всіх цих закладів виявлятиме велику ласку. Він думав, що, як у Африці треба було в мечеті сидіти в бурнусі, так у Москві треба бути милостивим, як царі. І, щоб остаточно зворушити серця росіян, він, як і кожен француз, який не може собі уявити нічого чутливого без згадування про та chère, та tendre, та pauvre mère[214], вирішив, що на всіх цих закладах він звелить написати великими буквами: Etablissement dédié a ma chere Mère. Ні, просто: Maison de ma Mère[215], — вирішив він сам з собою. —«Але невже я в Москві? так, ось вона передо мною. Та чому ж так довго не прибуває депутація міста?» — думав він.
Тимчасом у задніх групах імператорового почту пошепки відбувалася схвильована нарада між його генералами та маршалами. Послані за депутацією повернулись із звісткою, що Москва пуста, що всі виїхали і вийшли з неї. Обличчя учасників наради були бліді і схвильовані. Не те, що Москву покинуло населення (хоч якою важливою здавалась ця подія), лякало їх, а те, яким чином повідомити про це імператора, яким чином, не ставлячи його величність у те страшне становище, що французи називають ridicule[216], повідомити його, що він даремно чекав бояр так довго, що є юрми п’яних, але нікого більше. Одні говорили, що треба було за всяку ціну зібрати хоч будь-яку депутацію, інші заперечували цю думку і твердили, що треба, обережно й розумно підготувавши імператора, сказати йому правду.
— Il faudra le lui dire tout de même...[217] — говорили пани з почту. — Mais, messieurs...[218] — Становище було тим скрутніше, що імператор, обдумуючи свої плани великодушності, терпляче ходив туди й сюди перед планом, поглядаючи зрідка з-під руки вздовж дороги в Москву і весело й гордо всміхаючись.
— Mais c’est impossible...[219] — знизуючи плечима, говорили пани з почту, не наважуючись вимовити страшне слово, що було в усіх на думці: le ridicule...
Тимчасом імператор, втомившись від марного чекання і своїм акторським чуттям почуваючи, що велична хвилина, триваючи занадто довго, починає втрачати свою величність, дав рукою знак. Пролунав самотній постріл сигнальної гармати, і війська, які з різних боків облягли Москву, рушили в Москву, у Тверську, Калузьку і Дорогомиловську застави. Швидше і швидше, випереджаючи одні одних, швидким кроком і риссю, рухались війська, зникаючи у хмарах куряви, які самі ж знімали, і сповнюючи повітря суцільним гудінням галасу.