— Стій! Зупинись! Я кажу! — вигукував він пронизливо і знову щось, задихаючись, кричав із значущими інтонаціями та жестами.
Він порівнявся з коляскою і біг з нею поруч.
— Тричі вбили мене, тричі воскресав з мертвих. Вони побили камінням, розп’яли мене... Я воскресну... воскресну... воскресну. Розтерзали моє тіло. Царство боже зруйнується... Тричі зруйную і тричі відновлю його, — вигукував він, дедалі підвищуючи голос. Граф Растопчин раптом зблід так, як він зблід тоді, коли натовп кинувся на Верещагіна. Він одвернувся.
— Па... паняй швидше! — крикнув він до кучера тремтячим голосом.
Коляска помчала на всю прудкість коней; але довго ще позад себе граф Растопчин чув, усе далі й далі, божевільний розпачливий крик, а перед очима бачив лише здивовано-злякане, закривавлене обличчя зрадника в хутряному кожушку.
Хоч який свіжий був цей спогад, Растопчин почував тепер, що він глибоко, до крові, врізався в його серце. Він ясно почував тепер, що кривавий слід цього спогаду ніколи не загоїться, а навпаки, що далі, то зліше, болючіше житиме до кінця життя цей страшний спогад у його серці. Він чув, здавалося йому тепер, звуки своїх слів: «Рубай його, ви головою відповісте мені!» — «Нащо я сказав ці слова! Якось ненароком сказав... Я міг не сказати їх (думав він): тоді нічого б не було». Він бачив злякане і потім раптом пойняте люттю обличчя драгуна, який ударив, і погляд мовчазного, несміливого докору, що його кинув на нього цей хлопець у лисячому кожушку... «Але я не для себе зробив це. Я повинен був зробити так. La plèbe, le traître... le bien publique»[231], — думав він.
Біля Яузького мосту все ще товпилося військо. Було гаряче. Кутузов, понурий, сумний, сидів на лавочці біля мосту і нагайкою водив по піску, коли до нього бучно підлетіла коляска. Чоловік у генеральському мундирі, у капелюші з плюмажем, з метушкими, чи то гнівними, чи то зляканими очима підійшов до Кутузова і став по-французькому говорити йому щось. Це був граф Растопчин. Він говорив Кутузову, що прибув сюди тому, що Москви і столиці нема більш і що є лише армія.
— Було б інакше, якби ваша світлість не сказали мені, що ви не здасте Москви, не давши нового бою: всього цього не було б! — сказав він.
Кутузов дивився на Растопчина і, наче не розуміючи значення звернених до нього слів, старанно силкувався прочитати щось особливе, написане в цю хвилину на обличчі людини, що говорила з ним. Растопчин, збентежившись, замовк. Кутузов злегка похитав головою і, не зводячи допитливого погляду з обличчя Растопчина, тихо промовив:
— Так, я не віддам Москви, не давши бою.
Чи думав Кутузов про щось зовсім інше, кажучи ці слова, чи навмисне, знаючи їх нісенітність, сказав їх, але граф Растопчин нічого не відповів і поспішно відійшов від Кутузова. І дивна річ! Головнокомандуючий Москви, гордий граф Растопчин, узявши в руки нагайку, підійшов до мосту, де збились докупи підводи, і став, вигукуючи, розганяти їх.
XXVI
О четвертій годині пополудні війська Мюрата вступали в Москву. Попереду їхав загін віртемберзьких гусарів, позаду з великим почтом їхав на коні сам неаполітанський король.
Коло середини Арбату, поблизу Ніколи Явленого, Мюрат зупинився, чекаючи звістки від передового загону про те, в якому стані перебуває міська фортеця «le Kremlin».
Навколо Мюрата зібралася невеличка купка людей з тих мешканців, що залишилися в Москві. Усі з боязким подивом дивилися на чудного, прикрашеного пір’їнами та золотом довговолосого начальника.
— Що, це сам цар їхній, чи що? Нічого собі! — чути було тихі тол оси.
Перекладач під’їхав до купки людей.
— Кашкета скинь он... кашкета, — заговорили в юрмі, звертаючись один до одного. Перекладач звернувся до одного старого двірника і спитав, чи далеко до Кремля. Двірник, недомислено прислухаючись до чужого йому польського акценту і не впізнаючи в перекладачевій говірці російської мови, не розумів, що йому говорили, і ховався за інших.
Мюрат наблизився до перекладача і звелів спитати, де російські війська. Один з росіян зрозумів, про що його питали, і кілька голосів, разом стали відповідати перекладачеві. Французький офіцер з передового загону під’їхав до Мюрата і повідомив, що ворота в фортецю забиті і що, певне, там засідка.
— Добре, — сказав Мюрат і, звернувшись до одного з панів свого почту, наказав висунути чотири легких гармати і обстріляти ворота.