Артилерія риссю виїхала з-за колони, що йшла за Мюратом, і поїхала по Арбату. Спустившись до кінця Вздвиженки, артилерія зупинилася і вистроїлась на площі. Кілька французьких офіцерів розпоряджались гарматами, розставляючи їх, і дивилися в Кремль у зорову трубу.
В Кремлі дзвонили в усі дзвони на вечерню, і цей дзвін турбував французів. Вони гадали, що це заклик до зброї. Кілька чоловік піхотних солдатів побігли до Кутаф’євських воріт. У воротях лежали колоди і тесові щити. Два рушничних постріли розітнулися з-під воріт, як тільки офіцер з командою став підбігати до них. Генерал, який стояв біля гармат, крикнув офіцерові командні слова, і офіцер з солдатами побіг назад.
Пролунало ще три постріли з воріт.
Одним пострілом зачепило ногу французького солдата, і чудний галас небагатьох голосів пролунав з-за щитів. На обличчях французьких генерала, офіцерів і солдатів одночасно, як по команді, попередній вираз веселості і спокою замінився завзятим, зосередженим виразом готовості на боротьбу і страждання. Для них усіх, починаючи від маршала і до останнього солдата, це місце було не Вздвиженка, Мохова, Кутаф’я і Троїцькі ворота, а нова місцевість нового поля, певне, кровопролитного бою. І всі підготувались до цього бою. Галас за ворітьми затих. Гармати було висунуто. Артилеристи здмухували нагорілі пальники. Офіцер скомандував «feu»[232], і два свистючі звуки бляшанок пролунали один за одним. Картечні кулі затріскотіли по каменю воріт, по колодах та щитах, і дві хмарки диму загойдалися на площі.
Через якусь часинку після того, як затихли перекоти пострілів по кам’яному Кремлю, чудний звук почувся над головами французів. Величезна зграя галок знялася над стінами і, каркаючи і знімаючи шум тисячами крил, закружляла в повітрі. Разом з цим шумом розлігся людський самотній крик у воротях, і з-за диму з’явилася постать чоловіка без шапки, в каптані. Тримаючи рушницю, він націлявся у французів. — Feu! — повторив артилерійський офіцер, і одночасно пролунали один рушничний і два гарматних постріли. Дим знову заслонив ворота.
За щитами більше ніщо не ворушилось, і піхотні французькі солдати з офіцерами пішли до воріт. У воротях лежали три поранених і чотири вбитих чоловіка. Два чоловіка в каптанах утікали низом, вздовж стін, до Знаменки.
— Enlevez-moi ça[233], — сказав офіцер, показуючи на колоди і трупи; і французи, добивши поранених, перекинули трупи вниз за огорожу. Хто були ці люди, ніхто не знав. «Enlevez-moi ça», — тільки сказано було про них, і їх викинули і прибрали потім, щоб вони не смерділи. Лише Тьєр присвятив їх пам’яті кілька красномовних рядків: «Ces misérables avaient envahi la citadelle sacrée, s’étaient emparés des fusils de Parsenal, et tiraient (ces misérables) sur les Français. On en sabra quelques’uns et purgea le Kremlin de leur présence»[234].
Мюрата повідомили, що шлях розчищено. Французи увійшли в ворота і стали розташовуватись табором на Сенатській площі. Солдати викидали стільці з вікон сенату на площу і розкладали вогнища.
Другі загони проходили через Кремль і розміщалися по Маросейці, Лубянці, Покровці. Треті ще розміщались по Вздвиженці, Знаменці, Нікольській, Тверській. Скрізь, не знаходячи хазяїв, французи розташовувались не як у місті і на квартирах, а як у таборі, що розташований у місті.
Хоч і обшарпані, голодні, змучені і зменшені до однієї третини своєї колишньої кількості, французькі солдати вступили в Москву ще у стрункому порядку. Це було змучене, виснажене, але ще бойове і грізне військо. Але це було військо тільки до тієї хвилини, поки солдати цього війська не розійшлись по квартирах. Тільки-но люди полків стали розходитись по порожніх і багатих домах, як назавжди знищувалося військо і ставали й не мешканці й не солдати, а щось середнє, що зветься мародерами. Коли, через п’ять тижнів, ті ж самі люди вийшли з Москви, вони вже більш не являли собою війська. Це був натовп мародерів, з яких кожен віз або ніс із собою купу речей, що йому здавалися цінними і потрібними. Мета кожного з цих людей під час виходу з Москви не полягала, як раніш, у тому, щоб завоювати, а тільки в тому, щоб вдержати набуте. Як та мавпа, що, увіткнувши руку у вузьку шийку глечика і захопивши жменю горіхів, не розтискає кулака, щоб не втратити схопленого, і цим губить себе, французи під час виходу з Москви, очевидно, повинні були загинути внаслідок того, що вони тягли з собою награбоване, а кинути це награбоване їм було так само неможливо, як неможливо мавпі розтулити жменю з горіхами. Через десять хвилин після вступу кожного французького полку в який-небудь квартал Москви не залишалось жодного солдата і офіцера. У вікнах будинків видно було людей у шинелях та штиблетах, які, сміючись, проходжувались по кімнатах; у льохах, у підвалах такі ж люди порядкували з провізією; на подвір’ях такі ж люди відмикали і відбивали брами сараїв та стаєнь; у кухнях розкладали вогні, з закачаними рукавами пекли, місили і варили, лякали, смішили і пестили жінок та дітей. І цих людей скрізь, і по крамницях, і по домах, було багато; але війська вже не було.
234
«Ці нещасні наповнили священну фортецю, оволоділи рушницями арсеналу і стріляли у французів. Деяких з них порубали і очистили Кремль від їх присутності».