Очевидно було, що l’amour[287], яку так любив француз, була ні та нижча, проста любов, що її П’єр почував колись до своєї дружини, ні та романтична любов, яку він почував до Наташі і яку сам розпалював (до обох видів цієї любові Рамбаль ставився з однаковим презирством — одна була l’amour des charretiers, друга l’amour des nigauds)[288]; l’amour, якій поклонявся француз, полягала переважно в неприродності взаємин з жінкою і в комбінації потворностей, що головним чином надавали чарівності почуттю.
Так капітан розповів зворушливу історію свого кохання до однієї чарівливої тридцятип’ятилітньої маркізи і одночасно до чудової невинної сімнадцятилітньої дитини, дочки чарівливої маркізи. Боротьба великодушності між матір’ю і дочкою, яка закінчилася тим, що мати, жертвуючи собою, запропонувала свою дочку за дружину своєму коханцеві, ще й тепер, хоч давно вже стала тільки спогадом, хвилювала капітана. Потім він розповів один епізод, у якому чоловік грав роль коханця, а він (коханець) роль чоловіка, та кілька комічних епізодів з souvenirs d’Ailemagne, де asile означає Unterkunft, де les maris mangent de la choux croute і де les jeunes filles sont trop blondes[289].
Нарешті, останній епізод у Польщі, ще свіжий у пам’яті капітана, який він розповідав, швидко жестикулюючи і зашарівшись, полягав у тому, що він врятував життя одному полякові (взагалі в капітанових оповіданнях епізод врятування життя зустрічався раз у раз) і поляк цей ввірив йому свою чарівливу дружину (Parisienne de coeur)[290], тимчасом як сам став на французьку службу. Капітан був щасливий, чарівлива полька хотіла втекти з ним; але капітан з великодушності повернув чоловікові дружину, сказавши йому: «Je vous аі sauvé la vie et je sauve votre honneur!»[291] Повторивши ці слова, капітан протер очі і струснувся, ніби відганяючи від себе млість, що охопила його від цього зворушливого спогаду.
Слухаючи капітанові оповідання, як це часто буває пізно ввечері і під впливом вина, П’єр стежив за всім тим, що говорив капітан, розумів усе і разом з тим стежив за плетеницею особистих спогадів, що раптом чомусь постали в його уяві. Коли він слухав ці оповідання любові, його власна любов до Наташі раптом несподівано згадалась йому, і, перебираючи в своїй уяві картини цієї любові, він у думці порівнював їх з оповіданнями Рамбаля. Стежачи за оповіданням про боротьбу обов’язку з любов’ю, П’єр бачив перед собою всі щонайменші подробиці своєї останньої зустрічі з об’єктом своєї любові біля Сухаревої вежі. Тоді ця зустріч не справила на нього враження; він навіть ні разу не згадав про неї. Але тепер йому здавалося, що зустріч ця мала щось дуже значуще і поетичне.
«Петре Кириловичу, йдіть сюди, я впізнала», — чув він тепер її слова, бачив перед собою її очі, усмішку, дорожній чепчик, пасмо волосся з-під чепчика... і щось миле, зворушливе поставало перед ним в усьому цьому.
Закінчивши своє оповідання про чарівливу польку, капітан звернувся до П’єра з запитанням, чи спізнавав він таке почуття самопожертви для любові і заздрості до законного чоловіка.
Викликаний цим запитанням, П’єр підвів голову і відчув потребу висловити думки, що цікавили його; він став пояснювати, як він — трохи інакше — розуміє любов до жінки. Він сказав, що він за ціле життя любив і любить одну жінку і що ця жінка ніколи не може належати йому.
— Tiens![292] — сказав капітан.
Потім П’єр пояснив, що він любив цю жінку з ранньої юності, але не смів думати про неї, бо вона була занадто молода, а він був незаконний син без імені. А потім, коли він дістав ім’я та багатство, він не смів думати про неї, бо занадто любив її, занадто високо ставив її над усім світом і тому, тим більш, над самим собою. Дійшовши до цього місця свого оповідання, П’єр звернувся до капітана з запитанням, чи він це розуміє.
Капітан зробив жест, виявляючи ним, що якби навіть він не розумів, усе ж просить розповідати далі.
— L’amour platonique, les nuages...[293] — пробурмотів він. Чи випите вино, чи потреба в одвертості, чи думка, що ця людина не знає і не взнає нікого з дійових осіб його історії, чи все разом розв’язало язика П’єру. І він, шамкаючи і масними очима дивлячись кудись вдалину, розповів всю свою історію: і своє одруження, і історію Наташиної любові до його найкращого друга, і її зраду, і всі свої нескладні стосунки з нею. У відповідь на запитання Рамбаля він розповів і те, що приховував спочатку, — своє становище в світі і навіть відкрив йому своє ім’я.
Найбільш у П’єровому оповіданні вразило капітана те, що П’єр був дуже багатий, що він мав два палаци в Москві і що він кинув усе і не виїхав з Москви, а зостався в місті, приховуючи своє ім’я і звання.
289
спогадів про Німеччину, де чоловіки їдять капустяний суп і де молоді дівчата занадто біляві.