— Батечку! Рідний! — заволала вона, хапаючи його за ноги. — Благодійнику, хоч серце моє заспокой... Онисько, іди, мерзотнице, проведи, — крикнула вона на дівку, сердито розкриваючи рота і цим рухом ще більш показуючи свої довгі зуби.
— Проведи, проведи, я... я... зроблю я, — задиханим голосом швидко сказав П’єр.
Брудна дівка вийшла з-за скрині, прибрала косу і, зітхнувши, пішла тупими босими ногами вперед стежкою. П’єр наче раптом пробудився до життя після важкої непритомності. Він вище підвів голову, очі його засвітилися блиском життя, і він швидкими кроками пішов за дівкою, обігнав її і вийшов на Поварську. Уся вулиця була огорнута хмарою чорного диму. Язики вогню де-не-де вихоплювалися з цієї хмари. Люди великим натовпом тиснулися перед пожежею. Посеред вулиці стояв французький генерал і говорив щось до тих, що оточили його. П’єр у супроводі дівки підійшов був до того місця, де стояв генерал, але французькі солдати зупинили його.
— On ne passe pas[294], — крикнув хтось до нього.
— Сюди, дядечку, — крикнула дівка. — Ми провулком, через Нікуліних пройдемо.
П’єр повернувся назад і пішов, зрідка підтюпуючи, щоб встигати за нею. Дівка перебігла вулицю, звернула ліворуч у провулок і, минувши три будинки, завернула праворуч у ворота.
— Ось тут зараз, — сказала дівка і, перебігши через подвір’я, відчинила хвіртку в тесовому паркані й, зупинившись, показала П’єру на невеликий дерев’яний флігель, що горів ясно й гаряче. Один бік його обвалився, другий горів, і полум’я яскраво вибивалося з-під отворів вікон та з-під даху.
Коли П’єр увійшов у хвіртку, його обдало жаром, і він, мимоволі зупинився.
— Котрий, котрий ваш будинок? — спитав він.
— О-о-ох! — заголосила дівка, показуючи на флігель, — Він самий, вона сама наша хватира була. Згоріла ти, наше золото, Катенько, панночко наша люба, о-ох! — заголосила Ониська, побачивши пожежу і відчувши доконечну потребу виявити І свої почуття.
П’єр піткнувся до флігеля, але жар був такий сильний, що він мимоволі описав півколо круг флігеля і опинився біля великого будинку, який ще горів лише з одного боку з даху і коло якого кишів натовп французів. П’єр спочатку не зрозумів, що робили ці французи, носячи щось; але побачивши перед собою француза, який бив тупим тесаком селянина, видираючи в нього лисячу шубу, П’єр туманно зрозумів, що тут грабують, але йому було ніколи зупинятися на цій думці.
Тріск і гуркіт повалення стін і стель, свист і шипіння полум’я та збуджений галас юрми, видиво пливучо-мінливих, то насуплених, густих і чорних, то летючих угору світлих хмарин диму з блискітками іскор і де суцільного, снопоподібного, червоного, де схожого на луску, золотого полум’я, що перебирається по стінах, відчуття жару і диму і швидкості руху вплинули на П’єра, як звичайно впливають пожежі, збудливо. Вплив цей був особливо сильний тому, що П’єр, споглядаючи цю пожежу, раптом відчув себе звільненим від своїх обтяжливих думок. Він почував себе молодим, веселим, спритним і рішучим. Він оббіг маленький флігель з боку великого будинку і хотів уже бігти в ту частину його, яка ще стояла, коли над самою своєю головою почув крик декількох голосів і зразу по цьому тріск і дзенькіт чогось важкого, що впало біля нього.
П’єр оглянувся й побачив у вікнах будинку французів, які викинули шухляду комода, наповнену якимись металевими речами. Інші французькі солдати, що стояли внизу, підійшли до шухляди.
— Eh bien, qu’est се qu’il veut celui-là[295], — крикнув один з французів на П’єра.
— Un enfant dans cette mai son. N’avez vous pas vu un enfant?[296] — сказав П’єр.
— Tiens, qu’est ce qu’il chante celui-là? Va te promener[297], — залунали голоси, і один з солдатів, очевидно боячись, щоб П’єр не надумав відбирати в них срібло та бронзу, що були в шухляді, погрозливо подався на нього.
— Un enfant? — крикнув згори француз. — J’ai entendu piailler quelque chose au jardin. Peut-être c’est son moutard au bonhomme. Faut être humain, voyez-vous...
— Où est-il? Où est-il?[298] — питав П’єр.
— Par ici! Par ici![299] — гукав на нього француз з вікна, показуючи на сад, що був за будинком. — Attendez, je vais descendre[300].
І справді, за хвилину француз, чорноокий хлопець з якоюсь плямою на щоці, в самій сорочці, вискочив з вікна нижнього поверху і, плеснувши П’єра по плечу, побіг з ним у сад. — Dépêchez vous, vous autres, — крикнув він своїм товаришам, — commence à faire chaud[301].
Вибігши за будинок на посилану піском доріжку, француз смикнув за руку П’єра і показав йому на круг. Під лавочкою лежала трилітня дівчинка в рожевому платтячку.
298
— Дитина? Я чув, щось пищало в саду. Може, це його дитина. Що ж, треба по-людському. Ми всі люди...
— Де вона? Де вона?