— То пам’ятай же: це не жарти.
— Які жарти!
— Так, так, — мовби сама з собою говорячи, сказала губернаторша. — А ще ось що, mon cher, entre autre. Vous êtes trop assidu auprés de l’autre, la blonde[358]. Чоловік уже викликає жаль далебі...
— Ой, ні, ми з ним друзі, — у простоті душевній сказав Микола: йому й на думку не спадало, щоб така весела для нього розвага могла бути для когось невеселою.
«Що я за дурницю сказав, однак, губернаторші! — раптом за вечерею згадалося Миколі. — Вона справді сватати почне. А Соня?..» І, прощаючись з губернаторшею, коли вона, усміхаючись, ще раз сказала йому: «Ну, то пам’ятай же», — він одвів її вбік:
— Ну ось що, правду вам кажучи, ma fante...
— Що, що, мій друже? Ходім ось тут сядемо.
Микола раптом відчув бажання і доконечну потребу розповісти всі свої задушевні думки (такі, яких не розповів би й матері, сестрі, другові) цій майже чужій жінці. Миколі потім, коли він згадав про цей порив нічим не викликаної, незрозумілої одвертості, яка мала, проте, для нього дуже важливі наслідки, здавалося (як це і завжди здається людям), що так, дур найшов; а тимчасом цей порив одвертості, разом з іншими дрібними подіями, мав для нього і для всієї його родини величезні наслідки.
— Ось що, ma tante. Maman мене давно хоче одружити з багатою; але мені сама ця думка огидна, одружитися заради грошей.
— О безумовно, розумію, — сказала губернаторша.
— Але княжна Болконська — це інша річ; по-перше, я вам правду скажу, вона мені дуже подобається, вона до душі мені, і потім, після того, як я її зустрів у такому становищі, так чудно, мені часто на думку спадало: так судилося. Особливо подумайте: maman давно про це думала, але перше мені не траплялось її зустрічати, якось усе так виходило — не зустрічались. І в той час, коли моя сестра Наташа була нареченою її брата, тоді ж мені не можна було б думати одружитися з нею. Треба ж, щоб я її зустрів саме тоді, коли Наташине весілля розладналося, ну і потім все... Між іншим, ось що. Я нікому не казав і не скажу. А вам лише.
Губернаторша вдячно стиснула його за лікоть.
— Ви знаєте Софі, кузину? Я люблю її, я обіцяв одружитися і одружуся з нею... Тому, ви бачите, про це не може бути й мови, — недоладно і червоніючи, говорив Микола.
— Mon cher, mon cher[359], як же ти міркуєш? Таж у Софі нічого нема, а ти сам казав, що справи твого папа дуже погані. А твоя maman? Це вб’є її, раз. Потім Софі, якщо вона дівчина з серцем, яке життя для неї буде? Мати у відчаї, справи розладнані... Ні, mon cher, ти і Софі повинні зрозуміти це.
Микола мовчав. Йому приємно було чути ці висновки.
— Усе ж, ma tante, цього не може бути, — зітхнувши, сказав він по короткій мовчанці. — Та й чи піде ще за мене княжна? І до того ж, вона тепер у жалобі. Хіба можна про це думати?
— Та хіба ти думаєш, що я тебе зараз і оженю? Il у a maniere et maniere[360], — сказала губернаторша.
— Яка ви сваха, ma tante... — сказав Nicolas, цілуючи її пухлу ручку.
VI
Приїхавши у Москву після своєї зустрічі з Ростовим, княжна Марія застала там свого небожа з гувернером і листа від князя Андрія, який наказував їм їхати у Воронеж до тіточки Мальвінцевої. Турботи про переїзд, тривога за брата, влаштування життя в новому домі, нові люди, виховання небожа — усе це заглушило в душі княжни Марії те почуття начебто спокуси, що мучило її під час хвороби і після смерті батька її, а особливо після зустрічі з Ростовим. Вона була сумна. Враження від втрати батька, яке поєднувалося в її душі з загибеллю Росії, тепер, через місяць, що минув з того часу в умовах спокійного життя, дедалі сильніше по чувалось їй. Вана була тривожна: думка про небезпеки, на які наражався її брат, — тепер єдина в неї близька людина, — ця думка мучила її безперестанно. Княжна Марія була заклопотана вихованням небожа, для якого вона увесь час почувала себе нездатною; але в глибині душі її була згода з самою собою; цю згоду давала їй свідомість того, що вона задушила в собі викликані появою Ростова особисті мрії і надії.
Коли на другий день після свого вечора губернаторша приїхала до Мальвінцевої і переговорила з тіткою про свої плани (зробивши застереження про те, що хоч за теперішніх обставин не можна й думати про формальне сватання, проте, можна звести молодят, дати їм взнати одне одного), і коли, одержавши тітчине схвалення, губернаторша при княжні Марії заговорила про Ростова, хвалячи його і розповідаючи, як він почервонів при згадці про княжну, — княжну Марію охопило не радісне, а болісне почуття: внутрішньої згоди її не існувало більш, і знову постали бажання, сумніви, докори та надії.