— Я знаю цю людину, — розміреним, холодним голосом, очевидно розрахованим на те, щоб злякати П’єра, сказав він. Холод, пробігши спершу по П’єровій спині, обхопив його голову, мов лещатами.
— Mon général, vous ne pouvez pas me connaître, je ne vous ai jamais vu...
— C’est un espion russe[364], — перебив його Даву, звертаючись до другого генерала, який був у кімнаті і якого не помітив П’єр. І Даву одвернувся. З несподіваним рокотом у голосі П’єр раптом швидко заговорив:
— Non, Monseigneur, — сказав він, несподівано згадавши, що Даву був герцог. — Non, Monseigneur, vous n’avez pas pu me connaitre. Je suis un off icier militionnaire et je n’ai pas quitté Moscou.
— Votre nom? — повторив Даву.
— Besouhof.
— Qu’est se qui me prouvera que vous ne mentez pas?
— Monseigneur![365] — скрикнув П’єр не ображеним, а благальним голосом.
Даву звів очі і пильно подивився на П’єра. Кілька секунд вони дивилися один на одного, і цей погляд врятував П’єра. У цьому погляді, поза всіма умовами війни і суду, між цими двома людьми встановилися людські взаємини. Обидва вони в цю одну хвилину невиразно перечули незчисленну кількість речей і зрозуміли, що вони обидва діти людства, що вони брати.
У першому погляді для Даву, який тільки підвів голову од свою списку, де людські справи і життя називалися номерами, П’єр був лише обставиною; і, не взявши на совість поганого вчинку, Даву застрелив би його; але тепер уже він вбачав у ньому людину. Він замислився на мить.
— Comment me prouverez vous la vérité de ce que vous me dites?[366] — сказав Даву холодно.
П’єр згадав Рамбаля і назвав його полк, і прізвище, і вулицю, на якій стояв будинок.
— Vous n’êtes pas се que vous dites[367], — знову сказав Даву.
П’єр тремтячим, уривчастим голосом став наводити докази правдивості свого зізнання.
Але в цей час увійшов ад’ютант і про щось повідомив Даву.
Даву раптом засяяв від звістки, яку передав ад’ютант, і став застібатися. Він, видно, зовсім забув П’єра.
Коли ад’ютант нагадав йому про полоненого, він, насупившись, кивнув у П’єрів бік і сказав, щоб його вели. Але куди мали його вести — П’єр не знав: назад у барак чи на підготовлене місце страти, яке йому показували товариші, коли вони проходили Дівичим полем.
Він обернув голову і бачив, що ад’ютант перепитує щось.
— Oui, sans doute![368] — сказав Даву, але що «так», П’єр не знав.
П’єр не пам’ятав, як, чи довго він ішов і куди. Він у стані цілковитої безтямності і отупіння, нічого не бачачи круг себе, переставляв ноги разом з іншими доти, поки всі не зупинилися; зупинився й він.
Одна думка за весь цей час була у П’єра в голові: це була думка про те, хто, хто ж, нарешті, засудив його на страту? Це були не ті люди, що допитували його в комісії; з них жоден не хотів і, очевидно, не міг цього зробити. Це був не Даву, який так людяно подивився на нього. Ще б одна хвилина, і Даву зрозумів би, що вони роблять погано, та цій хвилині перешкодив ад’ютант, який увійшов. І ад’ютант цей, очевидно, не хотів нічого поганого, але він міг би не ввійти. Хто ж це, нарешті, страчував, убивав, позбавляв життя його — П’єра, з усіма його спогадами, прагненнями, надіями, думками? Хто робив це? І П’єр почував, що це був ніхто.
Це був порядок, збіг обставин.
Порядок якийсь убивав його — П’єра, позбавляв його життя, всього, знищував його.
XI
Від будинку князя Щербатова полонених повели просто вниз Дівичим полем, лівіше Дівичого монастиря і підвели до городу, на якому стояв стовп. За стовпом було викопано велику яму з свіжо викиданою землею, а біля ями та стовпа півколом стояв великий натовп людей. Натовп складався з малого числа росіян і більшого числа наполеонівських військ поза строєм: німців, італійців та французів у різних мундирах. Праворуч і ліворуч стовпа стояли строї французьких військ у синіх мундирах з червоними еполетами, у штиблетах та ківерах.
Злочинців розставили за певним порядком, який був у списку (П’єр стояв шостим), і підвели до стовпа. Кілька барабанів раптом ударили з двох боків, і П’єр відчув, що при цьому звуку наче відірвалась частина його душі. Він втратив здатність думати і міркувати. Він міг тільки бачити й чути. І тільки одно бажання було в нього — бажання, щоб скоріше учинилося те страшне, що мало бути вчинене. П’єр озирався на своїх товаришів і розглядав їх.
365
— Ні, ваша високість... Ні, ваша високість, ви не могли мене знати. Я офіцер міліції, і я не виїжджав з Москви.
— Ваше ім’я?
— Безухов.
— Хто мені доведе, що ви не брешете?
— Ваша високість!