Два чоловіки скраю були голені тюремні. Один високий, худий; другий чорний, кошлатий, мускулистий, з приплеснутим носом. Третій був дворак, років сорока п’яти, з сивуватим волоссям і повним, добре відгодованим тілом. Четвертий був селянин, дуже гарний, з широкою русявою бородою і з чорними очима. П’ятий був фабричний, жовтий, худий хлопець років вісімнадцяти, в халаті.
П’єр чув, що французи радились, як стріляти — по одному чи по два? — «По два», — холодно-спокійно відповів старший офіцер. Відбулось перешикування в рядах солдатів, і помітно було, що всі квапились, — і квапились не так, як квапляться, щоб зробити зрозумілу для всіх справу, а так, як квапляться, щоб закінчити необхідну, але неприємну і незбагненну справу.
Чиновник-француз у шарфі підійшов до правого боку шеренги злочинців і прочитав по-російському і по-французькому вирок.
Потім дві пари французів підійшли до злочинців і взяли за вказівкою офіцера двох тюремних, які стояли скраю. Тюремні підійшли до стовпа, зупинились і, поки принесли мішки, мовчки дивилися круг себе, як дивиться підбитий звір на мисливця, що підходить до нього. Один усе хрестився, другий чухав спину і робив губами порух, схожий на усмішку. Солдати, кваплячись руками, стали зав’язувати їм очі, надівати мішки і прив’язувати до стовпа.
Дванадцять чоловік стрільців з рушницями розміреним, твердим кроком вийшли з-за рядів і зупинилися за вісім ступнів від стовпа: П’єр одвернувся, щоб не бачити того, що буде. Раптом затріскотіло й загуркотіло голосніше, як здалося П’єру, за найстрашніші удари грому, і він оглянувся. Був дим, і французи з блідими обличчями і тремтячими руками щось робили біля ями. Повели інших двох. Так само, такими ж очима і ці двоє дивилися на всіх, марно, самими очима, мовчки, просячи захисту і, очевидно, не розуміючи і не вірячи тому, що буде. Вони не могли вірити, бо лише вони знали, що означало для них життя, і тому не розуміли й не вірили, щоб можна було відібрати його.
П’єр хотів не дивитись і знову одвернувся; але знову наче жахливий вибух вразив його слух, і почувши ці звуки, він одночасно побачив дим, чиюсь кров і бліді, злякані обличчя французів, які знову щось робили біля стовпа, тремтячими руками штовхаючи один одного. П’єр, важко дихаючи, оглядався круг себе, наче питаючи: що це таке? Те ж запитання було і в усіх поглядах, які зустрічалися з П’єровим поглядом.
На всіх обличчях росіян, на обличчях французьких солдатів, офіцерів, усіх без винятку він читав такий же переляк, жах і боротьбу, які були в його серці. «Та хто ж це робить, нарешті? Вони всі страждають так само, як і я. Хто ж це? Хто ж це?» — на секунду блиснуло у П’єровій душі.
— Tirailleurs du 86-me, en avant![369] — прокричав хтось. Повели п’ятого, що стояв поруч з П’єром, — одного. П’єр не зрозумів того, що він врятований: що його і всіх інших було приведено сюди лише для присутності під час страти. Він з дедалі більшим жахом, не відчуваючи ні радості, ні заспокоєння, дивився на те, що робилося. П’ятий був фабричний у халаті. Тільки-но до нього доторкнулися, як він з жаху відскочив і схопився за П’єра (П’єр здригнувся і відірвався од нього). Фабричний не міг іти. Його тягли попід пахви, і він щось кричав. Коли його підвели до стовпа, він раптом замовк. Він наче враз щось зрозумів. Чи то він зрозумів, що даремне кричати, чи то — що неможливо, щоб його вбили люди, але він став біля стовпа, чекаючи пов’язки разом з іншими і, як підстрелений звір, озираючись круг себе блискучими очима.
П’єр уже не міг взяти на себе одвернутися і заплющити очі. Цікавість і хвилювання його і всього натовпу під час цього п’ятого вбивства дійшло краю. Так само, як і інші, цей п’ятий здавався спокійним: він загортав халат і чухав однією босою ногою другу.
Коли йоді у стали зав’язувати очі, він сам поправив вузол на потилиці, який муляв йому; потім, коли прихилили його до закривавленого стовпа, він запав назад, і йому в цьому становищі було незручно, тому він поправився і, рівно поставивши ноги, спокійно сперся спиною. П’єр не зводив з нього очей, не пропускаючи ані найменшого поруху.
Мабуть, почулася команда, мабуть, після команди розітнулись постріли восьми рушниць. Але П’єр, хоч як він намагався згадати потім, не чув ні найменшого звуку від пострілів. Він бачив тільки, як чомусь раптом опустився на мотузках фабричний, як з’явилася кров у двох місцях і як самі мотузки, од тягаря обвислого тіла, розпустилися і фабричний, неприродно опустивши голову і підігнувши ногу, сів. П’єр підбіг до стовпа. Ніхто не стримував його. Навколо фабричного щось робили злякані, бліді люди. В одного старого вусатого француза тряслася нижня щелепа, коли він одв’язував мотузки. Тіло опустилося. Солдати незручно і квапливо поволокли його за стовп і стали зіштовхувати в яму.