П’єрове вбрання тепер складалося з брудної прорваної сорочки, єдиного залишку його колишнього одягу, солдатських штанів, за порадою Каратаєва зав’язаних шворочками на кісточках, щоб тепліше було, каптана та селянської шапки. П’єр дуже змінився фізично за цей час. Він не здавався вже товстим, хоч на вигляд і був такий же великий і дужий, успадкувавши їхню породу. Борода й вуса обросли нижню частину обличчя; відросле й закошлане волосся на голові, повне вошей, кучерявилось тепер шапкою. Вираз очей був твердий, спокійний і жваво-готовий, такий, якого ніколи не мав раніш П’єрів погляд. Колишня його розпущеність, що виявлялася і в погляді, замінилась тепер енергійною, готовою до діяльності і відсічі підібраністю. Він був босий.
П’єр дивився то вниз по полю, по якому нинішнього ранку роз’їздились повозки і верхові, то вдалину за річку, то на песика, який вдавав, що він не жартома хоче вкусити його, то на свої босі ноги, які він з приємністю переставляв у різні положення, поворушуючи брудними, товстими, великими пальцями. І щоразу, як він поглядав на свої босі ноги, на обличчі в нього пробігала усмішка жвавості і самовдоволення. Вигляд цих босих ніг нагадував йому все те, що він пережив і зрозумів за цей час, і спогади ці були йому приємні.
Погода вже кілька днів стояла тиха, ясна, з легкими приморозками вранці — так зване бабине літо.
В повітрі, на сонці, було тепло, і тепло це, змішуючись з живлющою свіжістю вранішнього приморозку, що почувався ще в повітрі, було особливо приємне.
На всьому, і на далеких і на близьких предметах, лежав той чарівно-кришталевий блиск, який буває тільки в цю пору осені. Вдалині видно було Воробйові гори з селом, церквою і великим білим будинком. І оголені дерева, і пісок, і каміння, і дахи будинків, і зелений шпиль церкви, і кожен ріг далекого білого будинку — все це неприродно-чітко, тонісінькими лініями вирізьблювалось у прозорому повітрі. Поблизу видно було знайомі руїни напівобгорілого панського будинку, який займали французи, з темнозеленими ще кущами бузку, що росли вздовж огорожі. І навіть цей розвалений і запаскуджений дім, на якого в похмуру погоду гидко дивитись, тепер, у яскравому, нерухомому блискові здавався чимсь заспокійливо-прекрасним.
Французький капрал, по-домашньому розхристаний, у ковпаку, з коротенькою люлькою в зубах, вийшов з-за рогу барака і, дружньо підморгнувши, підійшов до П’єра.
— Quel soleil, hein, Monsieur Kiril? (так звали П’єра всі французи). On dirait le printemps[388]. — І капрал сперся плечем на двері і запропонував П’єру люльку, незважаючи на те, що завжди він її пропонував і завжди П’єр відмовлявся.
— Si l’on marchait par un temps commc celui-là[389]... — почав він.
П’єр розпитав його, що чутно про виступ, і капрал розповів, що майже всі війська виступають і що сьогодні має бути наказ і про полонених. У бараку, в якому був П’єр, один з солдатів, Соколов, був хворий при смерті, і П’єр сказав капралові, що треба розпорядитися цим солдатом. Капрал сказав, що П’єр може бути спокійний, що на це є рухомий і постійний госпіталь, і що про хворих буде розпорядження, і що загалом усе, що тільки може трапитись, усе передбачило начальство.
— Et puis, M-r Kiril, vous n’avez qu’à dire un mot au capitaine vous savez. Oh, c’est un... qui n’oublie jamais rien. Diteś au capitaine quand il fera sa tournee, il fera tout pour vous...[390]
Капітан, про якого говорив капрал, часто й подовгу розмовляв з П’єром і робив йому всякі полегкості.
— Vois-tu, St. Thomas, qu’il me disait l’autre jour: Kiril c’est-un homme qui a de l’instruction, pui parle français; c’est un seigneur russe, qui a eu des malheurs, mais c’est un homme. Et il s’y entend le... S’il demande quelque chose, qu’il me dise, il n’y a pas de refus. Quand on a fait ses etudes, voyez vous, on aime l’instruction et les gens comme il faut. C’est pour vous, que je dis celà. M. Kiril. Dans l’affaire de l’autre jour si ce n’était grâce a vous, ça aurait fini mal[391].
І, побалакавши ще якийсь час, капрал пішов. (Справа, що сталася недавно, про яку згадував капрал, була бійка між полоненими і французами, в якій П’єру вдалося втихомирити своїх товаришів.) Кілька чоловік полонених слухали розмову П’єра з капралом і зараз же почали питати, що він сказав. У той час, як П’єр розповідав своїм товаришам те, що капрал сказав про виступ, до дверей барака підійшов худорлявий, жовтий і обшарпаний французький солдат. Швидким і боязким рухом піднявши пальці до лоба на знак привітання, він звернувся до П’єра і спитав його, чи в цьому бараку солдат Platoche[392], якому він дав шити сорочку.
390
— І потім, пане Кирило, вам досить сказати слово капітанові, ви знаєте... Це такий... нічого не забуває. Скажіть капітанові, коли він робитиме обхід; він усе для вас зробить...
391
— Бач, Тома, каже він мені нещодавно, Кирило — це людина освічена, розмовляє по-французькому; це російський пан, з яким сталося нещастя, але він людина. Він знає толк... Як йому чого треба, відмови нема. Коли вчився дечого, то любиш освіту і людей, гарно вихованих. Це я про вас говорю, пане Кирило. Нещодавно, якби не ви, то погано кінчилося б.