Осавул, примружуючи світлі очі, схвально кивав головою.
— Це однаково, тут міркувати нема чого. Я на свою душу взяти не хочу. Ти кажеш — помруть. Ну, добре. Тільки б не від мене.
Долохов засміявся.
— Хто ж їм забороняв мене двадцять разів піймати? А піймають же — мене й тебе, з твоїм рицарством, все одно на осичину. — Він помовчав. — Однак, треба діло робити. Послати мого козака з в’юком! У мене два французьких мундири. Що ж, їдемо зі мною? — спитав він Петю.
— Я? Авжеж, неодмінно, — почервонівши майже до сліз, вигукнув Петя, кидаючи погляд на Денисова.
Знову в той час, як Долохов засперечався з Денисовим про те, що треба робити з полоненими, Петя відчув ніяковість і квапливість; але знову не встиг зрозуміти добре того, про що вони говорили. «Коли так думають великі, відомі, виходить, так треба, виходить, це добре, — думав він. — А головне, треба, щоб Денисов не смів думати, що я послухаюсь його, що він може мною командувати. Неодмінно поїду з Долоховим до французького табору. Він може, і я можу!»
На всі переконування Денисова не їхати Петя відповідав, що він теж звик усе робити ретельно, а не навмання, і що він про небезпеку для себе ніколи не думає.
— Бо — погодьтеся самі — якщо не знати певно, скільки там, від цього залежить життя, можливо, сотень, а тут лише ми. І потім мені дуже цього хочеться, і неодмінно, неодмінно поїду, ви вже мене не вдержите, — говорив він, — тільки гірше буде...
IX
Одягнувши французькі шинелі й ківери, Петя і Долохов поїхали на ту просіку, з якої Денисов дивився на табір, і, виїхавши з лісу в цілковитій пітьмі, спустились у видолинок. З’їхавши вниз, Долохов звелів козакам, які супроводили його, дожидатися його тут і поїхав швидкою риссю шляхом до мосту. Петя, завмираючи від хвилювання, їхав з ним поруч.
— Якщо попадемося, я живим не здамся, в мене пістолет, — прошептав Петя.
— Не говори по-російському, — швидким шепотом промовив Долохов, і в ту ж хвилину в темряві почувся вигук: «Qui vive?»[408] і дзенькнула зброя.
Кров ударила Петі в обличчя, і він схопився за пістолет.
— Landers du 6-me[409], — промовив Долохов, не притримуючи коня і не пускаючи його швидше. Чорна постать вартового стояла на мосту.
— Mot d’ordre?[410] — Долохов притримав коня і поїхав ступою.
— Dites done, le colonel Gérard est ici?[411] — спитав він.
— Mot d’ordre! — не відповідаючи, сказав вартовий, заступаючи дорогу.
— Quand im officier fait sa ronde, les sentinelles ne demandent pas le mot d’ordre... — крикнув Долохов, раптом спалахнувши, наїждждючи конем на вартового. — Je vous demande si le colonel est ici?[412]
І, не чекаючи відповіді вартового, який зійшов з дороги, Долохов ступою поїхав під гору.
Помітивши чорну тінь чоловіка, що переходив через дорогу, Долохов зупинив його і спитав, де командир і офіцери. Чоловік цей, солдат з мішком на плечі, зупинився, підійшов близько до коня Долохова і, доторкуючись до нього рукою, просто і щиро розповів, що командир і офіцери — вище на горі, з правого боку, на подвір’ї ферми (так він називав панську садибу).
Проїхавши дорогою, з обох боків якої чутно було від багать французький говір, Долохов повернув на подвір’я панського будинку. Проїхавши у ворота, він зліз з коня і підійшов до великого палаючого вогнища, навколо якого, голосно розмовляючи, сиділо кілька чоловік. У казанку скраю варилося щось, і солдат у ковпаку і в синій шинелі, стоячи навколішки, яскраво освітлений вогнем, мішав у ньому шомполом.
— Oh, c’est un dur à cuire[413], — казав один з офіцерів, що сиділи в тіні по той бік багаття.
— Il les fera marcher les lapins...[414] — сміючись, сказав другий. Обидва замовкли, вглядаючись у темряву на звук кроків Долохова й Петі, які підходили до багаття зі своїми кіньми.
— Bonjour, messieurs![415] — голосно, чітко вимовив Долохов.
Офіцери заворушилися в тіні багаття, і один, високий, з довгою шиєю, обійшовши вогнище, наблизився до Долохова.
— C’est vous, Clement? — сказав він. — D’où, diable...[416] — але він не закінчив, зрозумівши свою помилку і, трохи нахмурившись, як з незнайомим, привітався з Долоховим, питаючи його, чим він може служити. Долохов розповів, що він з товаришем наздоганяв свій полк, і спитав, звертаючись загалом до всіх, чи не знають офіцери чого-небудь про 6-й полк. Ніхто нічого не знав; і Петі здалося, що офіцери вороже й підозріливо стали оглядати його й Долохова. Кілька секунд усі мовчали.