— Si vous comp tez sur la soupe du soir, vous venez trop tard[417], — сказав зі стриманим сміхом голос з-за багаття.
Долохов відповів, що вони ситі і що їм треба вночі ж таки їхати далі.
Він віддав коней солдатові, який мішав, у казанку, і навпочіпки присів біля вогнища поруч з офіцером з довгою шиєю. Цей офіцер, не зводячи очей, дивився на Долохова і перепитав його ще раз, якого він полку. Долохов не відповів, наче не чув запитання, і, закурюючи французьку люльку, яку він вийняв з кишені, питав офіцерів про те, в якій мірі дорога перед ними безпечна щодо козаків.
— Les brigands sent partout[418], — відповів офіцер з-за багаття.
Долохов сказав, що козаки небезпечні тільки для таких відсталих, як він з товаришем, а що на більші загони козаки, певне, не сміють нападати, додав він запитально. Ніхто нічого не відповів.
«Ну, тепер він поїде», — кожної хвилини думав Петя, стоячи перед багаттям і слухаючи його розмову.
Та Долохов почав знову ту ж розмову і прямо став розпитувати, скільки в них людей у батальйоні, скільки батальйонів, скільки полонених. Питаючи про полонених росіян, що були при їхньому загоні, Долохов сказав:
— La vilaine affaire de trainer ces cadavres après soi. Vaud-rait mieux fusilier cette canaille[419], — і голосно засміявся таким чудним сміхом, що Петі здалося, французи зараз викриють обман, і він мимоволі відступив на крок від багаття. Ніхто не відповів на слова і сміх Долохова, і французький офіцер, якого не видно було (він лежав, загорнувшись у шинель), підвівся і прошептав щось товаришеві. Долохов встав і гукнув солдата з кіньми.
«Підведуть коней чи ні?» — думав Петя, мимоволі наближаючись до Долохова.
Коней підвели.
— Bonjour, messieurs[420], — сказав Долохов.
Петя хотів сказати bonsoir[421] і не міг вимовити слова. Офіцери щось пошепки говорили між собою. Долохов довго сідав на коня, який не стояв; потім ступою поїхав з воріт. Петя їхав біля нього, бажаючи і не сміючи оглянутися, щоб побачити, біжать чи не біжать за ними французи.
Виїхавши на дорогу, Долохов поїхав не назад у поле, а вздовж селом. В одному місці він зупинився, прислухаючись.
— Чуєш? — сказав він.
Петя впізнав звуки російських голосів, побачив біля багать темні постаті російських полонених. Спустившись вниз до мосту, Петя й Долохов проїхали повз вартового, який, ні слова не сказавши, понуро ходив по мосту, і виїхали у видолинок, де чекали козаки.
— Ну, тепер прощавай. Скажи Денисову, що на світанку, за першим пострілом, — сказав Долохов і.хотів їхати, але Петя схопився за нього рукою.
— Ні! — вигукнув він, — ви такий герой! Ах, як гарно! Як чудесно! Як я вас люблю!
— Добре, добре, — сказав Долохов, але Петя не пускав його, і в темряві Долохов побачив, що Петя нагинався до нього. Він хотів поцілуватися. Долохов поцілував його, засміявся і, повернувши коня, зник у темряві.
X
Повернувшись до караулки, Петя застав Денисова в сінях. Денисов, хвилюючись, турбуючись і досадуючи на себе, що відпустив Петю, чекав його.
— Хвалити бога! — вигукнув він. — Ну, хвалити бога! — повторював він, слухаючи Петеву захоплену розповідь. — І хай тобі чорт, через тебе не спав! — промовив Денисов. — Ну, хвалити бога, тепер лягай спати. Ще подрімаємо до ранку.
— Ага... Ні, — сказав Петя. — Мені ще не хочеться спати. Та я і знаю себе, коли засну, то вже кінець. І потім я звик не спати перед боєм.
Петя посидів якийсь час у хаті, радісно згадуючи подробиці своєї поїздки і виразно уявляючи собі те, що буде завтра. Потім, побачивши, що Денисов заснув, він встав і пішов надвір.
Надворі ще було зовсім темно. Дощик пройшов, але ще капало з дерев. Поблизу від караулки чорніли силуети козачих куренів і зв’язаних разом коней. За хатиною чорніли дві фури, біля яких стояли коні, і в яру червонів, догоряючи, вогонь. Козаки й гусари не всі спали: де-не-де чутно було, разом із звуком капання та близького жування коней, тихі голоси, мовби шепіт.
Петя вийшов з сіней, призвичаївся до темряви й пішов до фур. Під фурами хропів хтось і навколо них стояли, жуючи овес, осідлані коні. В темряві Петя впізнав свого коня, якого він називав Карабахом, хоч це був малоросійський кінь, і підійшов до нього.
— Ну, Карабах, завтра послужимо, — сказав він, нюхаючи його ніздрі і цілуючи його.
— Що, пане, не спите? — сказав козак, що сидів під фурою.
— Ні; а... Лихачов, здається, тебе звати? Я ж щойно приїхав. Ми їздили до французів.