— Чого штовхаєшся — для тебе лише вогонь, чи що? Ач... розлігся.
Поволі встановлювалась мовчанка, і в ній почулось хропіння тих, що заснули; решта оберталися і грілись, зрідка перемовляючись. Від далекого, кроків за сто, вогнища долинув дружний, веселий регіт.
— Ач, заходяться у п’ятій роті, — сказав один солдат. — І людей скільки — страх!
Один солдат підвівся й пішов до п’ятої роти.
— Ото сміху, — сказав він, повертаючись. — Два хранцузи пристали. Один мерзлий зовсім, а другий такий хвацький, куди там! Пісень співає.
— О-о? піти подивитись... — Кілька солдатів рушили до п’ятої роти.
IX
П’ята рота стояла біля самого лісу. Величезне вогнище яскраво горіло посеред снігу, освітлюючи обтяжене памороззю віття дерев.
Опівночі солдати п’ятої роти почули в лісі кроки по снігу і хрускіт гілок.
— Хлопці, ведмідь, — сказав один солдат. Усі підвели голови; прислухались, і з лісу в яскраве сяйво багаття увійшли, тримаючись одна за одну, дві чудно одягнені людські постаті.
Це були два французи, які ховалися в лісі; Хрипко говорячи щось незрозумілою солдатам мовою, вони підійшли до багаття. Один був вищий на зріст, в офіцерському капелюсі, і здавався зовсім ослаблим. Підійшовши до багаття, він хотів сісти, але впав на землю. Другий, маленький, кремезний, зав’язаний хусткою по щоках солдат, був дужчий. Він підняв свого товариша і, показуючи на свій рот, говорив щось. Солдати оточили французів, підстелили хворому шинель і обом принесли каші й горілки.
Ослаблий французький офіцер був Рамбаль; зав’язаний хусткою був його денщик Морель.
Коли Морель випив горілки і доїв казанок каші, він раптом хворобливо розвеселився і почав безперестанку говорити щось до солдатів, які його не розуміли. Рамбаль відмовлявся від їжі і мовчки лежав на лікті біля вогнища, безтямними червоними очима дивлячись на російських солдатів. Зрідка він протягло стогнав і знову замовкав. Морель, показуючи на плечі, давав зрозуміти солдатам, що це офіцер і що його треба відігріти. Офіцер російський, який підійшов до багаття, послав спитати полковника, чи не візьме він до себе відігріти французького офіцера; і коли повернулись і сказали, що полковник звелів привести офіцера, Рамбалю передали, щоб він ішов. Він підвівся і хотів іти, але похитнувся і впав би, якби солдат, що стояв біля нього, не підтримав його.
— Що? Не будеш? — глузливо підморгнувши, сказав один солдат, звертаючись до Рамбаля.
— Е, дурень! Чого плетеш дурниці! От іще мужик, їй-бо, мужик, — стали з усіх боків картати солдата, який пожартував. Рамбаля оточили, підняли двоє на руки, перехопившись ними, й понесли до хати. Рамбаль обняв солдатів за шиї і, коли його понесли, жалібно заговорив:
— Oh, mes braves, oh, mes bons, mes bons amis! Voilà des hommes! oh, mes braves, mes bons amis![443] — і, як дитина, схилив голову на плече одному солдатові.
Тимчасом Морель сидів на найкращому місці, оточений солдатами.
Морель, маленький, кремезний француз, з запаленими сльозавими очима, зав’язаний по-жіночому хусткою поверх кашкета, був одягнений у жіночу шубку. Він, очевидно сп’янівши, обняв рукою солдата, який сидів біля нього, і співав хрипким, уривчастим голосом французьку пісню. Солдати за животи бралися, дивлячись на нього.
— Ну-бо, ну-бо, навчи, як? Я живо перейму. Як?.. — казав жартівник-співак, якого обнімав Морель.
проспівав Морель, підморгуючи оком.
— Віваріка! Віф серувару! Сідябляка... — повторив солдат, махнувши рукою і справді схопивши мотив.
— Ач ловко! Го-го-го-го го!.. — знявся з усіх боків грубий, радісний регіт. Морель, скривившись, сміявся теж.
— Ну, давай ще, ще!
— А теж доладно. — Ну, ну, Залетаєв!..
— Кю.. — з зусиллям вимовив Залетаєв. — Кью-ю-ю... — витягнув він, старанно відкопиливши губи, — тріпотала, де бу де ба і детравагала, — заспівав він.
— Ой, гарно! От так хранцуз! ой... го-го-го-го! — Що, їсти ще хочеш?
— Дай йому каші он; не скоро ж наїсться з голоду.
Знову йому дали каші; і Морель, посміюючись, взявся до третього казанка. Радісні усмішки стояли на всіх обличчях молодих солдатів, які дивилися на Мореля. Старі солдати, вважаючи за непристойне займатися такими дурницями, лежали по той бік багаття, але зрідка, підводячись на лікті, з усмішкою вглядалися в Мореля.