— Я думаю про те, що ви мені сказали, — відповіла княжна Марія. — Ось що я скажу вам. Ви маєте рацію, що тепер говорити їй про любов...
Княжна зупинилася. Вона хотіла сказати: говорити їй про любов тепер неможливо; але вона зупинилась тому, що вона третій день бачила по Наташі, яка раптом змінилася, що Наташа не тільки не образилася б, якби П’єр признався їй у своїй любові, а що вона одного лише цього й бажала.
— Говорити їй тепер... не можна, — все ж сказала княжна Марія.
— Але що ж мені робити?
— Доручіть це мені, — сказала княжна Марія. — Я знаю...
П’єр дивився в очі княжні Марії.
— Ну, ну... — сказав він.
— Я знаю, що вона любить... полюбить вас, — виправилась, княжна Марія.
Не встигла вона сказати цих слів, як П’єр схопився і із зляканим обличчям швидко взяв за руку княжну Марію.
— Чому ви гадаєте? Ви гадаєте, що я можу сподіватися? Ви гадаєте?!.
— Так, гадаю, — усміхаючись, сказала княжна Марія. — Напишіть батькам. І доручіть мені. Я скажу їй, коли можна буде. Я бажаю цього. І серце моє почуває, що це буде.
— Ні, цього не може бути! Який я щасливий! Але цього не може бути... Який я щасливий! Ні, не може бути! — говорив П’єр, цілуючи руки княжни Марії.
— Ви їдьте до Петербурга; це краще. А я напишу вам, — сказала вона.
— До Петербурга? Їхати? Так, добре, їхати. Але завтра я можу приїхати до вас?
Другого дня П’єр приїхав попрощатися. Наташа була менш жвава, ніж попередніх днів; але цього дня, іноді глянувши їй в очі, П’єр почував, що він зникає, що ні його, ні її нема більш, а є лише почуття щастя. «Невже? Ні, не може бути», — казав він собі при кожному її погляді, жесті, слові, що сповнювали його душу радістю.
Коли він, прощаючись з нею, взяв її тонку, худу руку, він мимоволі трохи довше затримав її в своїй.
«Невже ця рука, це обличчя, ці очі, весь цей чужий мені скарб жіночої чарівності, невже це все буде завжди моїм, звичним, таким самим, як сам я для себе? Ні, це неможливо!..»
— Прощавайте, графе, — сказала вона до нього голосно. — Я дуже чекатиму вас, — додала вона пошепки.
І ці прості слова, погляд і вираз обличчя, що супроводжували їх, протягом двох місяців були для П’єра темою нескінченних спогадів, тлумачень і щасливих марень. «Я дуже чекатиму вас... Так, так, як вона сказала? Так, я дуже чекатиму вас. Ой, який я щасливий! Що ж це таке, який я щасливий!» — говорив сам до себе П’єр.
XIX
В душі у П’єра тепер не відбувалось нічого схожого на те, що відбувалося в ній за таких самих обставин під час його сватання з Елен.
Він не повторював, як тоді, з болісним соромом слів, які він сказав, не говорив собі: «Ох, чому я не сказав цього, і нащо, нащо я сказав тоді „je vous aime“?[450] Тепер, навпаки, кожне слово її, своє він повторював у своїй уяві з усіма подробицями обличчя, усмішки і нічого не хотів ні втратити, ні додати: хотілось тільки повторювати. Сумнівів у тому, гоже чи негоже те, що він розпочав, — тепер не було й тіні. Один лише страшний сумнів іноді спадав йому на думку. Чи не уві сні все це? Чи не помилилась княжна Марія? Чи не занадто я гордий і самовпевнений? Я вірю; а що, як, — і це має статися, — княжна Марія скаже їй, а вона усміхнеться і відповість: „От дивно! Він, певне, помилився. Хіба він не знає, що він людина, просто людина, а я?.. Я зовсім інше, вище“».
Тільки цей сумнів часто виникав у П’єра. Планів він теж не робив тепер ніяких. Йому таким неймовірним здавалося майбутнє щастя, що досить цьому статися, і вже далі нічого не могло бути. Все кінчалося.
Радісне, несподіване божевілля, до якого П’єр вважав себе нездатним, опанувало його. Увесь смисл життя, не для нього лише, а для цілого світу, здавалось йому, полягав тільки в його любові і в можливості її любові до нього. Іноді йому здавалося, що всі люди заклопотані лише одним — його майбутнім щастям. Йому здавалось іноді, що всі вони радіють так само, як і він, і тільки намагаються приховати цю радість, прикидаючись заклопотаними іншими інтересами. В кожному слові і поруху він вбачав натяки на своє щастя. Він часто дивував людей, які зустрічалися з ним, своїми значущими, з виразом таємної згоди, щасливими поглядами та усмішками. Але коли він розумів, що люди могли не знати про його щастя, він від щирого серця жалів їх і почував бажання як-небудь пояснити їм, що все те, чим вони заклопотані, є цілковита нісенітниця і дрібниця, не варта уваги.
Коли йому пропонували служити або коли обмірковували які-небудь загальні державні справи і війну, гадаючи, що від такого чи он такого завершення події залежить щастя всіх людей, він слухав з лагідною співчутливою усмішкою і дивував співрозмовників своїми чудними зауваженнями. Але як ті люди, що здавались П’єру розуміючими справжній смисл життя, тобто його почуття, так і ті нещасні, що, очевидно, не розуміли цього, — всі люди в цей період часу поставали перед ним у такому яскравому сяйві його почуття, що він без будь-якого зусилля, одразу, зустрічаючись хоч би з якою людиною, бачив у ній все, що було гарного і гідного любові.