Коли княжна виходила від графині, Микола знову зустрів її і особливо урочисто й сухо провів до передпокою. Він ні слова не відповів на її зауваження про графинине здоров’я. «Вам що до того? Дайте мені спокій», — говорив його погляд.
— І чого швендяє? Чого їй треба? Терпіти не можу цих паній і всіх цих люб’язностей! — сказав він уголос при Соні, очевидно не можучи стримувати своєї досади, після того, як карета княжни від’їхала від дому.
— Ой, як можна так говорити, Nicolas, — сказала Соня, ледве приховуючи свою радість. — Вона така добра, і maman[451] так любить її.
Микола нічого не відповів і хотів би зовсім не говорити більше про княжну. Але з часу її одвідин стара графиня щодня по кілька разів заговорювала про неї.
Графиня хвалила її, вимагала, щоб син поїхав до неї, висловлювала бажання бачити її частіш, але разом з тим у неї завжди, коли вона говорила про княжну, псувався настрій.
Микола хотів мовчати, коли мати говорила про княжну, але мовчання його дратувало графиню.
— Вона дуже достойна і прекрасна дівчина, — казала вона, — і тобі треба до неї поїхати. Все-таки ти побачиш кого-небудь, а то тобі скучно, я гадаю, з нами.
— Та я зовсім не бажаю, матусю.
— То хотів бачити, а тепер — не бажаю. Я тебе, друже мій, не розумію. То тобі скучно, то ти раптом нікого не хочеш бачити.
— Та я не казав, що мені скучно.
— Як же, ти сам сказав, що ти й бачити її не бажаєш. Вона дуже достойна дівчина і завжди тобі подобалась; а тепер раптом якісь резони. Все від мене приховують.
— Та зовсім ні, матусю.
— Якби я просила тебе зробити щось неприємне, а то я прошу тебе поїхати віддати візит. Здається, й чемність вимагає... Я тебе просила і тепер більш не втручаюсь, коли в тебе таємниці від матері.
— Та, я поїду, якщо ви хочете.
— Мені все одно; я для тебе бажаю.
Микола зітхав, кусаючи вуса, і розкладав карти, намагаючись відвернуту материну увагу на іншу тему.
На другий, на третій і на четвертий день повторилася та ж і знову та ж розмова.
Після своїх одвідин Ростових і того несподіваного холодного прийому, що їй зробив Микола, княжна Марія призналась собі, що вона мала рацію, не бажаючи їхати першою до Ростових.
«Я нічого іншого й не чекала, — казала вона собі, закликаючи на допомогу свою гордість. — Мені нема ніякого діла до нього, я тільки хотіла бачити стареньку, яка завжди була добра до мене і якій я багато чим завдячую».
Та вона не могла заспокоїтися цими міркуваннями: щось схоже на каяття мучило її, коли вона згадувала свої одвідини. Незважаючи на те, що вона твердо вирішила не їздити більш до Ростових і забути все це, вона увесь час почувала себе в непевному становищі. І коли вона питала себе, що ж таке було те, що мучило її, вона мусила признатися, що це були її взаємини з Ростовим. Його холодний, чемний тон не випливав з його почуття до неї (вона це знала), а прикривав щось. Це щось їй треба було з’ясувати; і вона почувала, що до того часу не могла бути спокійною.
В середині зими вона сиділа у класній і стежила за уроками небожа, коли прийшли повідомити її про приїзд Ростова. З твердим наміром не виявляти своєї таємниці й не показати свого збентеження, вона запросила m-lle Bourienne і з нею разом вийшла до вітальні.
З першого погляду на Миколове обличчя вона побачила, що він приїхав лише для того, щоб виконати обов’язок чемності, і вирішила твердо тримати себе в тому самому тоні, в якому він звернеться до неї.
Вони заговорили про здоров’я графині, про спільних знайомих, про останні новини війни, і коли минули ті десять хвилин, що їх вимагає пристойність і після яких гість може встати, Микола підвівся прощаючись.
Княжна з допомогою m-lle Bourienne витримала розмову дуже добре; але вже в останню хвилину, в той час, як він підвівся, вона відчула таку втому від розмови про те, до чого їй не було діла, і думка про те, за що саме їй так мало дано радощів у житті, так заполонила її, що вона в забутті, спрямувавши перед собою погляд своїх променистих очей, сиділа нерухомо, не помічаючи, що він встав.
Микола подивився на неї і, бажаючи показати, що він не помічає її неуважності, сказав кілька слів m-lle Bourienne і знову глянув на княжну. Вона сиділа так само нерухомо, і на ніжному обличчі її було страждання. Йому раптом стало жаль її і майнула неясна думка, що, можливо, він був причиною тієї печалі, що пойняла її обличчя. Йому захотілося втішити її, сказати їй що-небудь приємне; та він не міг придумати, що сказати їй.