Так уранці, особливо коли напередодні вона поїла чого-небудь жирного, в неї з’являлась потреба посердитись, і тоді вона вибирала найближчий привід — глухоту Бєлової.
Вона з другого кінця кімнати починала казати їй що-небудь тихо.
— Нині, здається, тепліше, люба моя, — казала вона пошепки.
І коли Бєлова відповідала: «Аякже, приїхали», вона сердито буркотіла: — Боже мій, яка глуха й дурна!
Другим приводом був нюхальний тютюн, що здавався їй то сухим, то вологим, то погано розтертим. Після цих роздратовань жовч розливалася в неї в обличчі, і покоївки її знали по певних ознаках, коли буде знову глуха Бєлова і знову тютюн стане вологим, і коли буде жовте обличчя. Як їй треба було попрацювати жовчю, так іноді треба було їй попрацювати залишками здатностей мислити, і для цього приводом був пасьянс. Коли треба було поплакати, тоді об’єктом був покійний граф. Коли треба було потурбуватися, приводом був Микола і його здоров’я; коли треба було уїдливо поговорити, тоді приводом була графиня Марія. Коли треба було дати вправу органові голосу, — це було здебільшого о сьомій годині, після травного відпочинку в темній кімнаті, — тоді приводом була розповідь усе тих самих історій і все тим самим слухачам.
Цей стан старенької розуміли всі домашні, хоч ніхто ніколи не говорив про це і всі докладали всіляких зусиль для вдоволення цих її потреб. Тільки зрідка в погляді та в сумовитій напівусмішці одного до одного між Миколою, П’єром, Наташею і графинею Марією виявлялось це взаємне розуміння її становища.
Але погляди ці, крім того, говорили ще й інше; вони говорили про те, що вона зробила вже свою справу в житті, про те, що вона не вся в тому, що тепер видно в ній, про те, що і всі ми будемо такі самі і що радісно підкорятися їй, стримувати себе для цієї колись дорогої, колись такої ж, як і ми, повної життя, а тепер жалюгідної істоти. Memento mori[453], — говорили ці погляди.
Тільки зовсім погані й дурні люди та маленькі діти з усіх домашніх не розуміли цього і цурались її.
XIII
Коли П’єр з дружиною прийшли до вітальні, графиня перебувала у звичному стані потреби зайняти себе розумовою працею над гран-пасьянсом і тому, хоч вона за звичкою сказала слова, які завжди казала по поверненні П’єра або сина: «Пора, пора, мій любий; ми вже ждали-ждали. Ну, хвалити бога», — і, приймаючи подарунки, сказала інші звичні слова: «Дорогий не подарунок, друже, — спасибі, що мені, старій, даруєш...» — видно було, що прихід П’єра був їй неприємний у цю хвилину, бо відвертав її увагу від недокладеного гран-пасьянса. Вона закінчила пасьянс і тоді тільки взялась за подарунки. Подарунки складались з прекрасної роботи футляра для карт, севрської яскравосиньої чашки з покришкою і з зображенням пастушок та з золотої табакерки з портретом графа, якого П’єр замовляв у Петербурзі мініатюристові. (Графиня давно бажала цього.) їй не хотілось тепер плакати, і тому вона байдуже подивилась на портрет і зацікавилась більше футляром.
— Дякую, друже мій, ти втішив мене, — сказала вона, як завжди говорила. — А найкраще за все, що сам себе привіз. А то це нікуди не годиться; хоч би ти полаяв свою жінку. Що це? Як божевільна без тебе. Нічого не бачить, не пам’ятає, — казала вона звичні слова. — Подивись, Анно Тимофіївно, — додала вона, — якого футляра нам синок привіз.
Бєлова хвалила подарунки і захоплювалась своєю матерією.
П’єру, Наташі, Миколі, графині Марії і Денисову багато чого треба було переговорити такого, що не говорилось при графині, не тому, щоб що-небудь приховувалось від неї, а тому, що вона від багато чого так відстала, що, почавши говорити при ній про що-небудь, треба було б відповідати на її запитання, недоречно вставлювані, й повторювати наново вже кілька разів повторене їй: розповідати, що той помер, той одружився, чого вона знову не могла запам’ятати; але вони, як звичайно, сиділи за чаєм у вітальні біля самовара, і П’єр відповідав на графинині запитання, їй самій непотрібні і нікому не цікаві, про те, що князь Василь постарішав і що графиня Марія Олексіївна казала кланятись і не забувати і т. ін.