— Хапають, хапають, — сказав граф, — я графині й так кажу, щоб менше розмовляла по-французькому. Тепер це час.
— А чули? — сказав Шиншин. — Князь Голіцин російського вчителя взяв, — по-російському вчиться — il commence à devenir dangereux de parler français dans les rues[55].
— Ну що ж, графе Петре Кириловичу, як ополчення збиратимуть, і вам доведеться на коня? — сказав старий граф, звертаючись до П’єра.
П’єр був мовчазний і задумливий під час усього цього обіду. Він, наче не розуміючи, подивився на графа при цих словах.
— Так, так, на війну, — сказав він. — Ні! Який з мене воїн! А втім, усе так чудно, так чудно! Та я й сам не розумію. Я не знаю, я такий далекий від військових смаків, але тепер же ніхто за себе відповідати не може.
По обіді граф умостився спокійно в крісло і з серйозним обличчям попросив Соню, яка славилася майстерністю читання, читати.
«Першопрестольній столиці нашій Москві.
„Ворог з великими силами перейшов межі Росії. Він іде розоряти любу нашу вітчизну“, — старанно читала Соня своїм тоненьким голоском. Граф, заплющивши очі, слухав, поривчасто зітхаючи в деяких місцях.
Наташа сиділа, витягнувшись, допитливо і прямо дивлячись то на батька, то на П’єра.
П’єр почував на собі її погляд і силкувався не оглядатись. Графиня несхвально і сердито похитувала головою проти кожного урочистого вислову маніфесту. Вона в усіх цих словах бачила тільки те, що небезпеки, які загрожують її синові, ще не скоро припиняться. Шиншин, склавши рота в глузливу усмішку, очевидно приготувався глузувати з того, що перше трапиться для глузування: з Сониного читання, з того, що скаже граф, навіть із самої відозви, якщо не трапиться кращого приводу.
Прочитавши про небезпеки, що загрожують Росії, про надії, які покладає государ на Москву й особливо на славнозвісне дворянство, Соня з тремтінням голосу, що походило переважно від уваги, з якою її слухали, прочитала останні слова: „Ми не забаримося самі стати посеред народу свого в цій столиці та в інших держави нашої місцях для наради і керування всіма нашими ополченнями, як тими, що нині перепиняють шляхи ворогові, так і заново упорядженими на поразку оного, скрізь, де тільки з’явиться. Хай же окошиться загибель, в яку він гадає ввергнути нас, на голові його, і визволена від рабства Європа хай звеличить ім’я Росії!“»
— Оце так! — вигукнув граф, розплющуючи мокрі очі і кілька разів уриваючи мову від сопіння, неначе до носа йому підносили пляшечку з міцною оцтовою сіллю. — Тільки хай скаже государ, ми все пожертвуємо і нічого не пошкодуємо.
Шиншин ще не встиг сказати вже підготовленого жарту на графів патріотизм, як Наташа схопилась зі свого місця й підбігла до батька.
— Який чудесний цей тато! — промовила вона, цілуючи його, і знову глянула на П’єра з тим несвідомим кокетством, що повернулось до неї разом з її жвавістю.
— Оце патріотка! — сказав Шиншин.
— Зовсім не патріотка, а просто... — ображено відповіла Наташа. — Вам усе смішно, а це зовсім не жарти...
— Які жарти! — повторив граф. — Хай він тільки слово скаже, ми всі підемо... Ми не німці які-небудь...
— А помітили ви, — сказав П’єр, — що сказано: «для наради».
— Ну вже хоч би там для чого...
В цей час Петя, на якого ніхто не звертав уваги, підійшов до батька і, весь червоний, ламким, то тонким, то грубим голосом, сказав:
— Ну, тепер, татусю, я категорично скажу — і матусю теж, як хочете, — я категорично скажу, що ви пустите мене на військову службу, бо я не можу... от і все...)
Графиня з жахом звела очі до неба, сплеснула руками й сердито звернулася до чоловіка:
— От і договорився! — сказала вона.
Але граф у ту ж хвилину переборов хвилювання.
— Ну, ну, — сказав він. — От воїн іще! Дурощі оці кинь: вчитися треба.
— Це не дурощі, татусю. Оболенський Федя молодший за мене і теж іде, а головне, все одно я зовсім не можу вчитись тепер, коли... — Петя зупинився, почервонів до поту і промовив-таки: — коли вітчизна в небезпеці.
— Годі, годі, дурощі...
— Таж ви самі сказали, що всім пожертвуємо.
— Петю! Я тобі кажу, замовкни, — крикнув граф, оглядаючись на дружину, яка, збліднувши, дивилася застиглим поглядом на меншого сина.
— А я вам кажу. Ось і Петро Кирилович скаже...
— Я тобі кажу — дурниці, ще молоко не обсохло, а на військову службу хоче! Ну, ну, я тобі кажу, — і граф, узявши з собою папери, мабуть, щоб іще раз прочитати в кабінеті перед відпочинком, пішов з кімнати.