— Чи знаєте ви, chère Marie[83], — сказала m-lle Bourienne, — чи знаєте, що ми в небезпеці, що ми оточені французами; їхати тепер небезпечно. Якщо ми поїдемо, ми майже напевно потрапимо в полон, і бог знає...
Княжна Марія дивилась на свою подругу, не розуміючи, що вона каже.
— Ах, коли б хто знав, як мені до всього байдуже тепер, — сказала вона. — Звичайно, я нізащо не бажала б їхати від нього... Алпатич мені казав щось про від’їзд... Поговоріть з ним, я нічого, нічого не можу і не хочу...
— Я говорила з ним. Він сподівається, що ми встигнемо виїхати завтра; але я думаю, що тепер краще було б залишитися тут, — сказала m-lle Bourienne. — Бо, погодьтеся, chère Marie[83], попасти до рук солдатів чи бунтарів-мужиків на дорозі — це був би жах. — M-lle Bourienne вийняла з ридикюля оголошення (не на російському звичайному папері) французького генерала Рамо про те, щоб мешканці не покидали своїх домівок, що французькі власті належним чином захистять їх, і подала його княжні.
— Я думаю, краще звернутися до цього генерала, — сказала m-lle Bourienne, —і я певна, що вам буде виявлено належну шану.
Княжна Марія читала папір, і її обличчя засіпалося від сухих ридань.
— Через кого ви одержали це? — спитала вона.
— Певне, взнали по імені, що я француженка, — сказала, червоніючи, m-lle Bourienne.
Княжна Марія з папером у руці встала від вікна і з блідим обличчям вийшла з кімнати й пішла до колишнього кабінету князя Андрія.
— Дуняшо, покличте до мене Алпатича, Дронушку, будь-кого, — сказала княжна Марія, — і скажіть Амалії Карлівні, щоб вона не входила до мене, — додала вона, почувши голос m-lle Bourienne. — Якнайшвидше їхати! Їхати якнайшвидше! — казала княжна Марія, жахаючись думки про те, що вона могла залишитись під владою французів.
«Якби князь Андрій знав, що вона під владою французів! Щоб вона, дочка князя Миколи Андрійовича Болконського, просила в пана генерала Рамо заступництва і користувалась його благодіяннями!» — Ця думка жахала її, змушувала здригатись, червоніти і почувати ще невідомі їй припадки злості і гордості. Усе, що тільки було тяжкого і, головне, образливого в її становищі, виразно уявлялось їй. «Вони, французи, оселяться в цьому домі; пан генерал Рамо займе кабінет князя Андрія; будуть для забави перебирати й читати його листи і папери. M-lle Bourienne lui fera les honneurs de Богучарово[84]. Мені дадуть кімнатку з ласки; солдати сплюндрують свіжу могилу батька, щоб зняти з нього хрести та зірки; вони мені розповідатимуть про перемоги над росіянами, нещиро виявлятимуть співчуття в моєму горі...», — думала княжна Марія не своїми думками, а почуваючи себе зобов’язаною думати за себе думками свого батька і брата. Для неї особисто було однаково, хоч би де залишатися і хоч би що з нею було; але вона почувала себе разом з тим представницею свого покійного батька і князя Андрія. Вона мимоволі думала їхніми думками і почувала їхніми почуттями. Що вони сказали б, що вони зробили б тепер, те саме вона почувала конче потрібним зробити. Вона пішла до кабінету князя Андрія і, намагаючись пройнятися його думками, обмірковувала своє становище.
Вимоги життя, які вона вважала знищеними по смерті батька, раптом з новою, ще невідомою силою постали перед княжною Марією і охопили її.
Схвильована, червона, княжна ходила по кімнаті; вона кликала до себе то Алпатича, то Михайла Івановича, то Тихона, то Дрона. Дуняша, няня і всі дівчата нічого не могли сказати про те, наскільки правдиве було повідомлення m-lle Bourienne. Алпатича не було вдома: він поїхав до начальства. Покликаний Михайло Іванович, архітектор, увійшовши до княжни Марії з заспаними очима, нічого не міг сказати їй. Він з тією самою усмішкою згоди, з якою він звик протягом п’ятнадцяти років відповідати, не висловлюючи своєї думки, на звернення старого князя, відповідав на запитання княжни Марії так, що нічого певного не можна було зрозуміти з його відповідей. Покликаний старий камердинер Тихон, з опалим і змарнілим обличчям, пойнятим незбутнім горем, відповідав «слухаю» на всі запитання княжни Марії і ледве стримувався від ридань, дивлячись на неї.
Нарешті увійшов до кімнати староста Дрон і, низько вклонившись княжні, зупинився біля одвірка.
Княжна Марія пройшлася по кімнаті і зупинилась навпроти нього.
— Дронушка, — сказала княжна Марія, вбачаючи в ньому безсумнівного друга, того самого Дронушку, який зі своєї щорічної поїздки на ярмарок до Вязьми привозив їй щоразу і з усмішкою давав свої особливі пірники. — Дронушка, тепер, після нашого нещастя... — почала вона і замовкла, не можучи говорити далі.
— Усі під богом ходимо, — зітхнувши, сказав він. Вони помовчали.