— Ну, прощавай, друже мій; пам’ятай, що я всією душею переживаю з тобою втрату і що я тобі не ясновельможний, не князь і не головнокомандуючий, — а я тобі батько. Коли чого треба, просто до мене. Прощавай, голубчику. — Він знову обняв і поцілував його. І ще князь Андрій не встиг вийти у двері, як Кутузов заспокоєно зітхнув і взявся знову за незакінчений роман мадам Жанліс «Les chevaliers du Cygne».
Як і чому це сталося, князь Андрій не міг би ніяк пояснити; але по цьому побаченні з Кутузовим він повернувся до Свого полку заспокоєним щодо загального перебігу справи і щодо того, кому її довірено було. Чим більше він бачив відсутність усього особистого в цьому старику, в якому залишались наче самі звички пристрастей і замість розуму (який групує події і робить висновки) сама здатність спокійного споглядання розвитку подій, тим більш він був спокійний за те, що все буде так, як повинно бути. У нього не буде нічого свого. Він нічого не придумає, нічого не розпочне, — думав князь Андрій, — але він усе вислухає, все запам’ятає, все поставить на своє місце, нічому корисному не перешкодить і нічого шкідливого не дозволить. Він розуміє, що є щось сильніше і значніше за його волю, — це неминучий хід подій, і він уміє бачити їх, уміє розуміти їх значення, і, зважаючи на це значення, вміє зрікатися участі в цих подіях, своєї особистої волі, спрямованої на інше. А головне, — думав князь Андрій, — чому віриш йому — це те, що він росіянин, незважаючи на роман Жанліс і французькі приказки; це те, що голос його затремтів, коли він сказав «До чого довели!», і що він захлипав, говорячи про те, що він «примусить їх їсти конятину». На цьому ж почутті, якого більш чи менш невиразно зазнавали всі, і грунтувалася та одностайність і те загальне схвалення, що супроводжували народне, суперечне придворним міркуванням, обрання Кутузова головнокомандуючим.
XVII
Після від’їзду государя з Москви московське життя потекло попереднім, звичайним порядком, і плин цього життя був такий звичний, що трудно було згадати про колишні дні патріотичного захвату та запалу, і трудно було вірити, що справді Росія в небезпеці і що члени Англійського клубу є разом з тим і сини вітчизни, готові для неї на всяку жертву. Одно, що нагадувало про загальний захоплено-патріотичний настрій, який панував під час перебування государя в Москві, була вимога пожертв людьми і грішми, які, тільки-но вони були зроблені, набрали законної, офіціальної форми і здавалися неминучими.
З наближенням ворога до Москви погляд москвичів на своє становище не тільки не ставав серйознішим, а й навпаки, ставав ще легковажнішим, як це завжди буває з людьми, які спостерігають наближення великої небезпеки. Під час наближення небезпеки завжди два голоси однаково сильно говорять у душі людини: один вельми розумно говорить про те, щоб людина обдумала саму властивість небезпеки і засоби для уникнення її; другий ще розумніше говорить, що занадто тяжко і боляче думати про небезпеку, тимчасом як передбачити все і врятуватись від загального ходу справ не властна людина, і тому краще одвернутися од тяжкого доти, поки воно не настало, і думати про приємне. На самоті людина здебільшого іде за першим голосом, а в товаристві, навпаки, — за другим. Так було й тепер з мешканцями Москви. Давно так не веселилися в Москві, як цього року.
Растопчинські афішки з зображенням вгорі шинку, шинкаря і московського міщанина Карпушки Чигіріна, який, бувши в ратниках і випивши похапцем зайвий шкалик, почув, начебто Бонапарт хоче йти на Москву, розсердився, вилаяв поганими словами всіх французів, вийшов з шинку і заговорив під орлом до натовпу людей, — читалися і обмірковувались нарівні з останнім буріме Василя Львовича Пушкіна.
У клубі, в наріжній кімнаті, збиралися читати ці афіші, і деяким подобалось, як Карпушка кепкував з французів, кажучи, що вони від капусти роздуються, від каші перелопаються, від борщу задихнуться, що вони всі карлики і що їх трьох одна жінка вилами закине. Деякі не схвалювали цього тону і казали, що це пошлість і глупота. Розповідали про те, що французів і навіть усіх іноземців Растопчин вислав з Москви, що між ними шпигуни та агенти Наполеона; але розповідали це переважно для того, щоб мати нагоду переказати дотепні слова, які сказав Растопчин, коли відправляв їх. Іноземців відправляли на барці в Нижній, і Растопчин сказав їм: «Rentrez en vous même, entrez dans la barque et n’en faites pas une barque de Charon»[90]. Розповідали, що вже вислали з Москви всі присутствені місця і зараз же додавали жарт Шиншина, що за це одно Москва має бути вдячна Наполеону. Розповідали, що Мамонову його полк коштуватиме вісімсот тисяч, що Безухов ще більше витратив на своїх ратників, але що найкраще у вчинку Безухова те, що він сам одягнеться в мундир і поїде верхи перед полком і нічого не, братиме за місця з тих, що дивитимуться на нього.
90
«Увійдіть самі в себе і в цей човен і подбайте, щоб цей човен не став для вас човном Харона».