— Ви нікого не милуєте, — сказала Жюлі Друбецька, збираючи і притискаючи купку наскубаної корпії тонкими пальцями, вкритими перснями.
Жюлі збиралася другого дня виїжджати з Москви і робила прощальний вечір.
— Безухов est ridicule[91], але він такий добрий, такий милий. Яке задоволення бути таким caustique?[92].
— Штраф! — сказав молодий чоловік в ополченському мундирі, якого Жюлі називала «mon chevalier»[93] і який з нею разом їхав до Нижнього.
У товаристві Жюлі, як і в багатьох товариствах Москви, було вирішено розмовляти лише по-російському, і ті, що помилково вживали французькі слова, платили штраф на користь комітету пожертв.
— Другий штраф за галліцизм, — сказав російський письменник, який був у вітальні. — «Задоволення бути» — це не по-нашому.
— Ви нікого не милуєте, — говорила далі Жюлі до ополченця, не звертаючи уваги на зауваження літератора. — За caustique винна і плачу, — сказала вона, — а за задоволення сказати вам правду я ладна ще заплатити; за галліцизм не відповідаю, — звернулась вона до літератора:— у мене нема ні грошей, ні часу, як у князя Голіцина, взяти вчителя і вчитися по-російському. А, ось і він, — сказала Жюлі. — Quand on...[94] Ні, ні, — звернулась вона до ополченця, — не піймаєте. Коли говорять про сонце — бачать його проміння, — промовила господиня, люб’язно усміхаючись до П’єра. — Ми щойно говорили про вас, — з властивою світським жінкам вільністю брехні сказала Жюлі. — Ми говорили, що ваш полк, певне, буде кращий за Мамоновський.
— Ой, не говоріть мені про мій полк. — відповів П’єр, цілуючи в руку господиню й сідаючи біля неї. — Він мені так набрид!
— Ви ж, певне, самі будете командувати ним? — спитала Жюлі, хитро і глузливо переглянувшись з ополченцем.
Ополченець у присутності П’єра був уже не такий caustique[95], на обличчі його виявився подив з того, що означала усмішка Жюлі. Незважаючи на свою неуважність і добродушність, П’єр самою своєю особою відразу припиняв усякі спроби на глузування в його присутності.
— Ні, — сміючись, відповів П’єр, оглядаючи своє велике огрядне тіло. — Французам занадто легко влучати в мене, та я й боюсь, що не вилізу на коня...
Серед осіб, яких було перебрано для теми розмови, товариство Жюлі натрапило на Ростових.
— Дуже, кажуть, погані справи їх, — сказала Жюлі. — І він такий безголовий — сам граф. Разумовські хотіли купити його дім і підмосковну, і все це тягнеться. Він дорожиться.
— Ні, здається, цими днями відбудеться продаж, — сказав хтось. — Хоч тепер і нерозсудливо купувати що-небудь у Москві.
— Чому? — спитала Жюлі. — Невже ви думаєте, що є небезпека для Москви?
— Чому ж ви їдете?
— Я? От дивно. Я їду тому... ну, тому, що всі їдуть, і потім я не Іоанна д’Арк і не амазонка.
— Авжеж, ну певне, дайте мені ще шматинок.
— Якщо він зуміє повести справи, він може заплатити всі борги, — говорив далі ополченець про Ростова.
— Добрий старик, але дуже pauvre sire[96]. І чого вони живуть так довго? Вони давно хотіли їхати в село. Наталі, здається, здорова тепер? — хитро усміхаючись, спитала П’єра Жюлі.
— Вони чекають на меншого сина, — сказав П’єр. — Він пішов у козаки Оболенського і поїхав до Білої Церкви. Там формується полк. А тепер вони перевели його в мій полк і чекають з дня на день. Граф давно хотів їхати, але графиня нізащо не погоджується виїхати з Москви, поки не приїде син.
— Я їх позавчора бачила у Архарових. Наталі знову покращала й повеселішала. Вона співала один романс. Як усе легко минає у деяких людей.
— Що минає? — незадоволено спитав П’єр. Жюлі усміхнулася.
— Ви знаєте, графе, що такі рицарі, як ви, бувають тільки в романах madame Suza[97].
— Який рицар? Чому? — червоніючи, спитав П’єр.
— Ну, годі-бо, дорогий графе, c’est la fable de tout Moscou. Je vous admire, ma parole d’honneur[98].