— Штраф! Штраф! — сказав ополченець.
— Ну, гаразд. Не можна говорити, яка нудьга!
— Qu’est се qui est la fable de tout Moscou?[99] — встаючи, спитав сердито П’єр.
— Годі-бо, графе. Ви знаєте!
— Нічого не знаю, — сказав П’єр.
— Я знаю, що ви дружні були з Наталі, і тому... Ні, я завжди більш дружня з Вірою. Cette chère Vera![100]
— Non, madame[101], — говорив далі П’єр незадоволеним тоном. — Я зовсім не взяв на себе ролі рицаря Ростової, і я вже майже місяць не був у них. Але я не розумію жорстокості...
— Qui s’excuse — s’accuse[102], — усміхаючись і махаючи корпією, сказала Жюлі і, щоб за нею залишалось останнє слово, зараз же змінила розмову. — Як вам подобається, я сьогодні взнала: сердешна Марі Болконська приїхала вчора в Москву. Ви чули, вона втратила батька?
— Невже! Де вона? Я б дуже бажав побачити її, — сказав П’єр.
— Я вчора провела з нею вечір. Вона сьогодні або завтра вранці їде в підмосковну з небожем.
— Ну, що вона, як? — спитав П’єр.
— Нічого, сумна. Але знаєте, хто її врятував? Це цілий роман. Nicolas Ростов. Її оточили, хотіли вбити, поранили її людей. Він кинувся і врятував її...
— Ще роман, — сказав ополченець. — Просто виходить, що цю загальну втечу влаштовано для того, щоб усі старі відданиці йшли заміж Catiche — одна, княжна Болконська — друга.
— Ви знаєте, я справді думаю, що вона un petit peu amoureuse du jeune hommp[103].
— Штраф! Штраф! Штраф!
— Але як же це по-нашому сказати?..
XVIII
Коли П’єр повернувся додому, йому подали дві принесені цього дня афіші Растопчина.
У першій говорилось про те, що чутка, ніби граф Растопчин заборонив виїзд з Москви — неправдива і що, навпаки, граф Растопчин радий, що з Москви виїжджають панії та купецькі жінки. «Менше страху, менше новин, — як говорилося в афіші, — але я життям відповідаю, що лиходій у Москві не буде». Ці слова вперше показали П’єру, що французи будуть у Москві. У другій афіші говорилося, що головна квартира наша у Вязьмі, що граф Вітгенштейн переміг французів, але що оскільки жителі бажають озброїтися, то для них є приготована в арсеналі зброя: шаблі, пістолети, рушниці, які жителі можуть одержати по дешевій ціні. Тон афіш був уже не такий жартівливий, як у колишніх чигірінських розмовах. П’єр замислився над цими афішами. Очевидно, та страшна грозова хмара, якої він жадав усіма силами своєї душі і яка разом з тим викликала в нього мимовільний жах, — очевидно, хмара ця наближалася.
«Стати на військову службу і їхати в армію чи дожидатися?» — всоте питав себе П’єр. Він узяв колоду карт, що лежала в нього на столі, і почав розкладати пасьянс.
— Якщо вийде цей пасьянс, — казав він сам до себе, стасувавши колоду, тримаючи її в руці і дивлячись угору, — якщо вийде, то це означає... що означає?.. — Він не встиг вирішити, що означає, як за дверима кабінету почувся голос старшої княжни, яка питала, чи можна ввійти.
— Тоді буде означати, що я повинен їхати в армію, — договорив собі П’єр. — Увійдіть, увійдіть, — додав він, звертаючись до княжни.
(Лише старша княжна, з довгою талією і скам’янілим обличчям, досі жила в П’єровому домі; дві менших повиходили заміж.)
— Пробачте, mon cousin, що я прийшла до вас, — сказала вона докірливо-схвильованим голосом. — Адже треба, нарешті, на що-небудь наважитись! Що ж це таке буде? Усі виїхали з Москви, і народ бунтує. Чого ж ми залишаємось?
— Навпаки, усе, здається, гаразд, ma cousine, — сказав П’єр з тією звичкою до жарту, яку П’єр, завжди ніяковіючи від своєї ролі благодійника перед княжною, засвоїв собі щодо неї.
— Так, це гаразд... добрий гаразд! Мені сьогодні Варвара Іванівна нарозповідала, як війська наші відзначаються. Це вже справді можна честі приписати. Та й народ зовсім збунтувався, слухати перестають; дівка моя, і та грубіянити стала. Так ось незабаром і нас бити почнуть. По вулицях ходити не можна. А головне, сьогодні-завтра французи будуть, чого ж нам чекати! Я про одно прошу, mon cousin, — сказала княжна, — накажіть одвезти мене до Петербурга: яка я не є, а під бонапартівською владою жити не можу.
— Та годі-бо, та cousine, звідки ви черпаєте свої відомості? Навпаки...
— Я вашому Наполеону не підкорюся. Інші як хочуть... Якщо ви не бажаєте цього зробити...
— Та я зроблю, я зараз накажу.
Княжні явно досадно було, що не було на кого сердитись. Вона, щось шепчучи, сіла на стілець.
— Але вам це неправильно доносять, — сказав П’єр. — В місті зовсім тихо, і небезпеки ніякої нема. Ось я щойно читав... — П’єр показав княжні афішки. — Граф пише, що він життям відповідає, що ворог не буде в Москві.