— О ні! — відповів П’єр, злякано-співчутливими очима дивлячись на князя Андрія.
— Їдь, їдь: перед боєм треба виспатися, — повторив князь Андрій. Він швидко підійшов до П’єра, обійняв його і поцілував. — Прощай, іди, — вигукнув він. — Чи побачимось, чи.... — і він, поспішно повернувшись, пішов до клуні.
Було вже темно, і П’єр не міг розібрати того виразу, що був на обличчі у князя Андрій: був він злобний чи ніжний.
П’єр постояв якийсь час мовчки, роздумуючи, піти за ним чи їхати додому. «Ні, йому не треба! — вирішив сам собі П’єр, — і я знаю, що це наше останнє побачення». Він важко зітхнув і поїхав назад у Горки.
Князь Андрій, повернувшись до клуні, ліг на килим, але не міг заснути.
Він заплющив очі. Одні образи змінювались другими. На одному він довго, радісно зупинився. Він виразно згадав один вечір у Петербурзі. Наташа із збудженим, схвильованим обличчям розповідала йому, як вона минулого літа, ходячи по гриби, заблудилася у великому лісі. Вона безладно описувала йому і лісову глушину, і свої почуття, і розмови з пасічником, якого вона зустріла, і, раз у раз перериваючи свою розповідь, казала: «Ні, не можу, я не так розповідаю; ви не розумієте», хоч князь Андрій заспокоював її, кажучи, що він розуміє, і справді розумів усе, що вона хотіла сказати. Наташа була незадоволена зі своїх слів, вона почувала, що не виходило те пристрасно-поетичне відчуття, яке вона спізнала того дня і яке вона хотіла виявити назовні. «Він такий хороший був, цей старий, і темно так у лісі... і такі добрі в нього... ні, я не можу розповісти», — казала вона, червоніючи і хвилюючись. Князь Андрій усміхнувся тепер тією ж радісною усмішкою, якою він усміхався тоді, дивлячись їй в очі. «Я розумів її, — думав князь Андрій. — Не тільки розумів, а цю ось душевну силу, цю щирість, цю відкритість душевну, цю ось душу її, яку наче зв’язувало тіло, цю ось душу я і любив у ній... так сильно, так щасливо любив... — І раптом він згадав про те, чим кінчилась його любов. — Йому нічого цього не треба було. Він нічого цього не бачив і не розумів. Він бачив у ній гарненьку і свіженьку дівчинку, якої він не удостоїв тою, щоб зв’язати з нею свою долю. А я?.. І досі він живий і веселий».
Князь Андрій, наче хтось упік його, схопився і став знову ходити перед клунею.
XXVI
25 серпня, напередодні Бородінського бою, префект палацу імператора французів m-r de Beausset[114] і полковник Fabvier[115] приїхали, перший з Парижа, другий з Мадріда, до імператора Наполеона в його стоянку біля Валуєва.
Переодягнувшись у придворний мундир, m-r de Beausset наказав нести поперед себе посилку, яку він привіз імператорові, і ввійшов у перший відділ Наполеонового намету, де, перемовляючись з ад’ютантами Наполеона, що оточували його, взявся до розкупорювання ящика.
Fabvier, не входячи до намету, зупинився, розговорившись зі знайомими генералами біля входу в нього.
Імператор Наполеон ще не виходив зі своєї спальні і закінчував свій туалет. Він, пофиркуючи і покректуючи, повертався то гладкою спиною, то оброслими жирними грудьми під щітку, якою камердинер розтирав його тіло. Другий камердинер, притримуючи пальцем пляшечку, бризкав одеколоном на виплекане тіло імператора з таким виразом, який говорив, що лише він може знати, скільки і куди треба бризнути одеколону. Коротке волосся в Наполеона було мокре і скуйовджене над лобом. Але обличчя його, хоч опухле і жовте, виявляло фізичну приємність: «Allez ferme, allez toujours...»[116] — примовляв він, щулячись і покректуючи, до камердинера, що розтирав його. Ад’ютант, увійшовши до спальні, щоб доповісти імператорові про те, скільки було в учорашньому бою взято полонених, і передавши все, що треба було, стояв біля дверей, чекаючи дозволу піти Наполеон, скривившись, глянув спідлоба на ад’ютанта.