Коли він проходив повз Пракса, той ухопив його за руку. Стискання невисокого вченого було на диво сильним.
- Воно мертве?
- Ага, - капітан поплескав його по руці, - ми це дістали. Дякую.
Менґ не відповів, просто перевернувся на свій бік і затремтів. Джиму знадобився час аби зрозуміти що ботанік плаче. Він вийшов не сказавши ні слова. А що було говорити?
Джим планував трапліфтом піднятися нагору, на місток, читати детальний звіт про пошкодження, який склали Наомі і «Росі». Та в кубрику він зупинився, зачувши голоси двох людей. Слів було не розібрати, але він упізнав голос Наомі і тон Наомі, який вона зазвичай використовувала у особистих бесідах.
Звук долинав з камбузу. Почуваючись якимось вуаєристом, Джим сунув ближче до люку що вів на камбуз, аж поки не почав розбирати слова.
- Та більше того, - сказала Наомі. Голден майже увійшов на палубу, але щось у голосі жінки зупинило його. Підступило жахливе відчуття того, що вони розмовляють про нього. Про них. Про те, чому вона його покинула.
- Куди ще більше? – запитав інший голос. Амосів.
- Ти на Ґанімеді ледь не до смерті забив банкою курятини чоловіка.
- Того, хто хотів утримувати в заручниках за їжу маленьку дівчинку, їбі його мать? Будь він зараз отута, я б ще раз його увалив.
- Амосе, ти мені довіряєш? – запитала Наґата. Голос Її був зажурений. Більш за те. Наляканий.
- Більш ніж будь-кому.
- Я до сказу налякана. Джим спішить наробити дурні на Тихо. А той чоловік, якого ми веземо, схоже типу у кроці від нервового зриву.
- Ну, він…
- А ти, - вела вона своєї, - я розраховую на тебе. Я завжди знаю що ти тримаєш мій тил не залежно ні від чого. Можливо не прямо зараз, бо той Амос якого я знаю не заб’є худого хлопчину до смерті не залежно від кількості запитаної їжі. Я почуваюся немов всі навколо трохи той-во. Я хочу зрозуміти бо я дуже-дуже настрахана.
Джим відчув велику потребу увійти, узяти її за руку, обійняти. Її голос потребував цього, але він стримався. Настала довга павза. Джим почув звук шкряботіння, а потім звук ударів металу по склу. Хтось давав каві цукру. Звуки були такі чіткі, немов він бачив все своїми очима.
- Тож, Балтимор, - розслабленим, немов говорив про погоду голосом, озвався Амос, - не файне місто. Ти колись чула про чавил? Торгівля вичавками? Хвойдяними вичавками?
- Ні. Це наркотик?
- Ні, - посміхнувшись відповів Бертон, - якщо ти хочеш вичавити шльондру, ти відправляєш її на вулицю аж поки вона не залетить, потім пропонуєш її клієнтам які полюбляють вагітних, потім, коли вона народить, знову на панель. З цими обмеженнями народжуваності, грати вагітних дівчат це ще той вибрик.
- Вичавлення?
- Ага, чула щось типу «почавити песика»? Що, ніколи не чула такої назви?
- І що, - Наомі ледь вдалося приховати відразу.
- А ці діти? Вони нелегальні, але вони не зникають, не просто так і не відразу, - вів далі механік, - їм теж находять застосунок.
Джим відчув як йому трохи стиснуло груди. Це було щось, про що він ні разу не думав. Та за секунду, коли Наґата заговорила, її жах був схожий з його власним.
- Йсусе..
- Ісус тут не при справах, - відказав Амос, - у торгівлі вичавками Ісуса немає. Хтось з дітей може скінчити у банді коцурів. Хтось кінчає на вулиці…
- Хтось кінчає, відшукавши дорогу геть планети і ніколи не повертаються? – тихо перепитала жінка.
- Хто зна…, - відповів Бертон своїм звичним, монотонним голосом, - мо’ є й такі. Проте більшість з них просто… зникають. Спрацьованими. Більшість з них.
Якийсь час вони мовчали. Голден почув звук пиття кави.
- Амосе, - нарешті мовила Нагата, - я ніколи…
- Отже я бажав би знайти це дівча до того поки її хтось не спрацює і вона зникне. Я хотів би зробити це для неї, - амосів голос затнувся, і набрав силу лиш після гучного покашлювання, - для її батька.
Джим подумав що вони скінчили і почав рух, проте спокійний Амосів голос промовив:
- Потім я повбиваю усіх причетних до викрадення.
Роділ тридцятий: Боббі.
До її роботи на Авасаралу в ООН, Боббі ніколи не чула про «Мао-Квіковську торгову», або чула та не звертала уваги. Все своє життя вона вдягала, їла, сиділа на продукції яку переміщали сонячною системою ваговози «Мао-Квіку», навіть не помічаючи цього. Переглянувши файли що їх надіслала бос, вона була вражена розмірами і поширенням компанії. Сотні кораблів, тузені станцій, мільйони співробітників. Жуль-П’єр Мао володів значною нерухомістю на кожній з населених планет і супутників у сонячній системі.
Його дев’ятнадцятилітня дочка мала власний перегоновий корабель. І це та дочка, яку він не любив.