Можливо. Можливо це зайшло занадто далеко. Але він був товаришем, і він заслуговував шанс захистити себе.
- Фреде, я … почав Голден і припнувся.
Фред знову кивнув, посмішка змінилася легкою насупленістю, яка мала на увазі «мені це не подобається». Це було констатацією факту.
Джим прибрав руки з ручок стільця і змісив себе підвестися. У низькій – всього третині земного, гравітації обертання станції, він виглядав більш загрозливо аніж бажав. Навіть на секунду відірвався ногами від підлоги. Фред посміхнувся але напруженість зникла, похмурість змінилася оскалом.
Ось воно. Оскал і сміх зламали страх і замістили його люттю. Коли Джим знову опинився на ногах, він нахилився і обома долонями вдарив по столу.
- Вам, - сказав він, - не варто сміятися. Не варто допоки я не упевнюся що це не ваша провина. Якщо ви зробили те у чому я вас підозрюю і продовжуєте реготати, я встрелю вас прямо тут і зараз.
Фредова посмішка не зникла, але щось змінилося в очах. Він не злякався але й не здивувався.
- Що такого я зробив, - без питальної інтонації мовив Джонсон, просто повторюючи слова.
- Це протомолекула, Фреде. Ось що трапилося на Ґанімеді. Лабораторія з дітьми на яких ставили досліди, те лайно з чорним павутинням і монстр, який ледь не знищив мого корабля. Ось мої враження з поля. Хтось хто грається з заразою, може програти, а зовнішні планети розстрілюють одна одну на орбіті довкола цього.
- Ти вважаєш що це я зробив, - і знову, проста констатація факту.
- Ми викинули це лайно на Венеру, - кричав Голден, - лиш вам я віддав зразок. І ж раптом на житниці вашої імперії Ґанімеді, єдиному місці, над яким флоти не можуть встановити контроль виникає довбаний спалах вірусу?
Фред дозволив прозвучати секундні тиші.
- Ти цікавишся, чи не скористався я протомолекулою аби спровадити війська внутрішніх планет з Ґанімеду і поширити контроль на зовнішні планети?
Фредів тон дозволив Джиму зрозуміти, наскільки голосним він був. Капітан зробив декілька глибоких вдихів і коли пульс дещо уповільнився, він сказав: - Так, саме так.
- Ви, - з широкою посмішкою, яка ледь не торкалася очей відповів Джонсон, - не маєте ставити таких запитань.
- Що?
- На той випадок, якщо ви забули, ви працівник в цій організації, - Фред підвівся, випростався на весь зріст і виявився на пару сантиметрів вищим за Голдена. Його посмішка не змінилася, але тіло дещо змістилося і неначе посунулося вперед. Раптом він зробився дуже великим. Джим зроби в крок назад ще до того як зміг себе зупинити.
- Я, - вів далі власник кабінету, - вам не винен нічого крім умов нашого останнього контракту. Хлопчику, ви зовсім з глузду з’їхали? Звинувачувати мене? Кричати на мене? Вимагати відповідей?
- Більше ніхто не міг, - почав було відказувати Голден, але Джонсон на нього не зважав.
- Ви дали мені єдиний зразок про який знали. Але ви вважаєте якщо вам щось не відомо то його більше не існує. Я зношу ваше лайно вже рік, - вів далі Люцій, - цю ідею, що всесвіт має відповідати вам на ваші питання. Це праведне обурення, яким ви погрожуєте немов палицею, усім довкола. Але я більше не повинен терпіти.
І знаєте чому?
Джим похитав головою підозрюючи, що якщо відкриє рота то звідти вирветься писк.
- Це тому, - казав далі Джонсон, - тому що я з дідька бос. Я курую цим хазяйством. Ви були дуже корисними і можете бути корисним в майбутньому. Але моїй голові є про що боліти окрім вашого хрестового походу за мій рахунок.
- Тож, - озвався Голден, виокремивши усі три звуки.
- Тож вас звільнено. Це був останній наш контракт. Я закінчу ремонт «Росінанта» і заплачу вам, тому що слова не порушу. Та я вважаю що ми будуємо достатньо кораблів аби патрулювати власне небо без вашої допомоги. Але якщо і ні, то ми справимося і без вас.
- Звільнено, - просипів Джим.
- Тепер забирайтеся з мого кабінету, поки я не забрав і «Росі» на додачу. В ньому більше запчастин з Тихо аніж оригінальних. Це може бути непоганим аргументом для заволодіння цим кораблем.
Джим задкував до дверей міркуючи наскільки серйозною була погроза. Фред дивився як він виходить але не рухався. Коли капітан досяг одвірка, Джонсон озвався: