- Я ходила в той ресторан, - раптом сказала Боббі.
Авасарала скривилась, вишукуючи в її словах метафору. Дрейпер вказала на екран.
- Той, перед яким вони помирають? Я їла там якраз після прибуття на місце призначення. У них були смачні сосиски.
- Пробач, - сказала Авасарала, але морпіх лиш струснула головою: - Тож кіт виліз з мішка.
- Можливо, - відповіла Крісьєн, - а можливо й ні.
- Джеймс Голден щойно повідомив на всю систему що протомолекула на Ґанімеді. В якому з світів це може бути не так?
Літня леді відкрила сторінку з стрічками новин, перевірила позначки і запустила ту, в якій виступали потрібні їй експерти. Декілька секунд пішло на буферизацію даних, вона підняла палець просячи трохи потерпіти.
- …повністю безвідповідально, - закінчив речення серйозний чоловік у лабораторному халаті і африканському головному уборі куфі. Презирством у його голосі можна було здирати фарбу. Біля нього з’явився інтерв’юер. Їй було років двадцять, коротко стрижена. Темний костюм мав довести що вона є серйозним журналістом.
- Тож ви кажете що протомолекула в цьому не замішана?
- Так. Зображення надані Джеймсом Голденом і його невеликою командою не мають жодного відношення до протомолекули. Це павутиння з’являється завжди, коли ви маєте справу з витоком в’яжучого реагенту. Кожного разу.
- Тож причин для паніки немає.
- Еліс, - вчений направив емоції на дівчину, - за декілька днів інфікування, Ерос перетворився на онлайнове шоу жахів. За час, з якого були виявлена ця ворожа субстанція, Ґанімед не показав ні одного випадка живої інфекції. Ні одного.
- Але ж з ними був вчений. Доктор Праксідікі Менґ, ботанік, чию дочку…
- Я цього чоловіка, Менґа, не знаю. Але гра з соєю ще не робить його великим експертом з протомолекули, як не робить нейрохірургом. Звісно, мені дуже шкода його дочку, але ні. Якби на Ґанімеді була протомолекула, ми б про це вже давно дізналися. Панікувати в прямому сенсі немає причин.
- Він може так триматися годинами, - прокоментувала Авасарала вимикаючи екран, - і в нас таких десятки. Марс робить те саме. Насичує новини контр історіями.
- Вражаюче, - Боббі відштовхнула себе від столу.
- Це заспокоює людей, ось що важливо. Голден вважає себе героєм, людям – правду, інформація має бути вільною, бла-бла-бла, але він йобаний придурок.
- Він на власному судні.
Крісьєн схрестила руки:
- Що ти маєш на увазі?
- Він на власному кораблі, а ми ні.
- Тож ми всі йобані придурки, - відказала чиновниця, - чудово.
Боббі підвелася і почала кроками міряти кімнату. Повертала задовго до стіни. Жінка звикла ходити по меншим приміщенням.
- Що ви бажаєте аби я з цим зробила? – запитала марсіянка.
- Нічого. Що ти, з біса, можеш з цим зробити? Ти так само застрягла тут зі мною. Я майже нічого не можу зробити, хоч і маю друзів на вищих щаблях. А в тебе немає нічого. Я лише хочу поговорити з кимось, кого можна не чекати дві хвилини, аби дозволити мене перебити.
Вона зайшла дуже далеко. Вираз обличчя морпіхи пом’якшав, став спокійнішим, відстороненим і закритим. Вона відключилася. Авасарала присіла на край ліжка і сказала:
- Це було несправедливо.
- Якщо ви так вважаєте.
- Я, блядь, так вважаю.
Дрейпер підвела голову:
- Це було вибачення?
- Так близько до вибачення, як можна підійти у цей момент.
Щось у голові Крісьєн перемінилося. Не про Венеру, не про Джеймса Голдена і його звернення щодо нещасної втраченої дівчинки, навіть не про Еррінрайта. Це про Боббі, про її ходіння, про її безсоння. Авасарала невесело посміхнулася - нарешті до неї дійшло. Потім сказала:
- Це весело.
- А ви спробуйте.
- Ти нагадуєш мені мою дочку.
- Та ну?
Вона розгнівала марсіянку а тепер має дати пояснення. Повітряні рециклери самі собі щось гуділи. Десь дуже далеко, в нутрощах яхти стогнало, немов вони були на борту стародавнього парусного корабля, зробленого з дерева і смоли.
- Мій син загинув, коли йому було п’ятнадцять, - почала оповідь Крісьєн, - лижі. Я тобі вже розповідала? Він був на схилі, по якому з’їжджав вже разів двадцять-тридцять. Він знав трасу, але щось трапилось і він в’їхав в дерево. Вони вирішив що зіткнення відбулося на швидкості кілометрів шістдесят на годину. Дехто при таких наїздах виживає, але не він.
На хвилинку вона знову опинилася в будинку, а на екрані медик розповідав їй новини. Вона все ще могла відчувати аромат ладану, що його палив Арджун. Вона могла чути як дощ тарабанить по склу краплями, немов пальцями. Це найгірші спогади, які вона мала але вони чисті і прозорі. Вона зробила глибокий, до дрижаків вдих.