- Говорить лейтенант Грейвс, - почувся дівочий голос, - приготуйтесь до прийому вашого замовлення.
Лейтенант Грейвс звучала так, немов була у старших класах школи, але Голден відповів:
- Починаймо. Ми готові до прийому, - і перемкнувшись на канал Наомі додав, - відкрий люк, нам нові рибини везуть.
В декількох метрах від того місця де він стояв, чималий люк, який зазвичай зливався з корпусом, відкрився у провалі шириною метер і довжиною вісім. Стала помітною складна на вигляд система рейок і шестерень. В низу містилися останні три торпеди класу корабель-корабель.
- Тут сім, - Голден вказав на відкриту шахту, - і сім з іншого борту.
- Прийнято, - відрапортувала Грейс. Довгі, вузькі плазмові торпеди білого кольору з’явилися перед відкритим люком «Росі», з моряками у реактивних ранцях, які їх супроводжували. З ніжними подмухами стиснутого нітрогену, вони повели торпеду вздовж двох направляючих до «Росі», потім за допомогою штучних м’язів костюму Дрейпер, торпеду було направлено до верхньої частини шахти.
- Перша на позиці, - доповіла Боббі.
- Ясно, - відповіла Наомі і через секунду моторизовані направляючі ожили, і ухопивши торпеду ввели її в обойму.
Джим зиркнув на оцінку часу що лишався. Переміщення і завантаження усіх чотирнадцяти торпед займе години:
- Амосе, де ти є?
- Закінчую з останньою латкою тут, в машині, - відповів механік, - тобі щось потрібно?
- Коли закінчиш, прихопи декілька реактивних ранців, ми з тобою злітаємо за іншими припасами. Там має бути три контейнери куль до ГТЗ і інші дрібнички.
- Я вже закінчив. Наомі, відкрий будь ласочка люк вантажного для мене.
Джим спостерігав як Боббі і моряки з «Рейд» працюють. Вони встигли зарядити дві торпеди, аж тоді з’явився Амос з двома ранцями.
- Лейтенанте Грейвс, два члена екіпажу з «Росінанта» просять дозволу прибути на борт і забрати решту припасів.
- Дозволяю, «Росінант».
Набої до ГТЗ йшли у контейнерах по двадцять тисяч у кожному і при повній гравітації мали б важити добрячих півтони. При мікрогравітації двох кораблів, пара людей з реактивними ранцями могли перемістити однин, якщо дозволяв час, перезаряджаючи стиснутий азот після кожної ходки. По факту відсутності рятівного мека чи маленького службового шатлу, інших варіантів не було.
Кожен контейнер мав бути повільно проштовханий до корми «Росінанта» двадцяти секундними «залпами» з бертонового ранцю. Коли він долетить до корми де розташовано люк вантажного, Голден має зробити адекватне «постріл», аби зупинити вантаж. Щоразу він мав коротке, панічне видиво як його ранець чомусь відмовляє і він з набоями летить у відкритий простір, поки Бертон дивитися. Звісно, це було безглуздо, бо Амос легко хапав свіжий ранець і йшов на допомогу, або корабель міг здати назад, або «Райд» міг відправити рятівний шатл або мався ще чималий вибір варіантів швидкого порятунку.
Та люди не настільки довго жили і працювали у космосі аби примітивна частина мозку перестала волати «Я падаю. Я падатиму завжди».
Люди з крейсера закінчили підводити торпеди якраз тоді, коли Голден з Амосом закріпили останній контейнер у вантажному відсіку.
- Наомі, - викликав він старпома по відкритому каналу, - у нас все зелене?
- Звідси все здається у нормі. Всі нові торпеди говорять з «Росі» і доповідають оперативно.
- Шикарно. Я і Амос заходимо у вантажний шлюз. Давай, герметизуй палубу. Алексе, як тільки дозволить Наомі, повідом «Кідонію» що ми готові до швидкого кидка до Іо, на щиру радість капітана.
Поки команда готувалася до польоту на Іо, Голден і Амос роздягалися і складали обладунки у майстерні. Шість сірих дисків, по три на кожній переборці навпроти показували де пройшли кулі.
- А що в тому іншому ящику, який тобі дали марсіянці? – поцікавився Амос, скидаючи чималі магнітні черевики.
- Подарунок для Боббі, - відказав Голден, - давай не будемо розказувати, поки не вручимо, добре?
- Звісно, без проблем, кепе. Якщо це виявиться тузенем руж з довгими стеблами, я б не хотів бути поряд, коли це побачить Наомі. Ну і Алекс, звісно…
- Ніі, це значно практичніше за ружі, - почав було Голден, потім перемотав діалог у голові:
- Алекс? А до чого тут Алекс?
Бертон знизав руками, мов белтер, - я вважаю він міг дещо нагледіти нашу пишну морпіхиню.
- Ти жартуєш, - капітан не міг цього уявити. Він зовсім не вважав Боббі непривабливою. Абсолютно ні. Але вона на додачу була величезною і лячною. Та й Алекс був просто приємним, тихим хлопакою. Звісно, вони обоє були марсіянами і неважливо наскільки космополітичною була людина, було у цьому щось комфортне, якесь нагадування про дім.