Взявшися за ручку дверей, я почув якийсь дивний уривистий вигук, щось клацнуло й грюкнуло. Коли я переступив поріг, на мене війнуло вітром і задзвеніло розбите скло. Мандрівника в лабораторії не було. На. мить мені здалося, що переді мною промайнула якась невиразна постать у вирі з чорного дерева та бронзи. Постать та була така прозора, що крізь неї я бачив лаву з розкладеними на ній кресленнями, та не встиг я протерти очі, як видіння зникло. Зникла й Машина Часу. Протилежний кінець лабораторії був порожній, й там повільно осідала хмарка пилу. Одна шибка у заскленому даху, очевидно, тільки-но розбилася.
Я остовпів. Було ясно — сталося щось незвичайне, але що саме, сказати я не міг. Поки я стояв так, двері з саду відчинилися і в кімнаті з’явився слуга. Ми перезирнулися. Я потроху приходив до пам’яті.
— Містер... вийшов звідси? — спитав я.
— Ні, сер, звідси ніхто не виходив. Я думав, що він тут.
Аж тоді я все зрозумів і, ризикуючи розсердити Річард-сона, залишився чекати другої, може, ще дивнішої розповіді і тих зразків та фотографій, що їх Мандрівник обіцяв привезти з собою.
Тепер я починаю боятись, чи не доведеться мені чекати його до кінця життя. Мандрівник зник три роки тому і, як відомо кожному, не повернувся й досі.
Епілог
Нам лишається тільки гадати, чи повернеться він коли-небудь. Може, він понісся в минуле й потрапив до рук кровожерних, волохатих дикунів кам’яної доби. Може, його поглинули безодні крейдяних океанів або роздерли велетенські плазуни юрської доби. Можливо, він блукає тепер — якщо слово «тепер» тут доречне — по заселених плезіозаврами коралових рифах чи по пустельних берегах солоних морів тріасового періоду. А може, він подався до майбутнього, цього разу не такого далекого, коли люди ще залишилися людьми, але всі важкі проблеми сучасності -вже спромоглися розв’язати. Я принаймні ніяк не можу повірити, що наш час, час невдалих експериментів, безладних теорій і всезагальних протиріч — це і є кульмінаційний пункт в історії розвитку людства. Така, в усякому разі, моя думка.
Він же,— я знаю з наших розмов ще задовго до того, як з’явилася Машина Часу,— завжди ставився до поступу людства дуже песимістично. Ріст цивілізації уявлявся йому в безладному матеріальному накопиченні, яке неминуче мусить зазнати краху й знищити своїх творців. Але, коли воно й так, ми не маємо іншого вибору і повинні жити далі. Для мене майбутнє сповнене таємниць і загадок. Все в ньому — невідоме, крім деяких моментів, освітлених оповіданням Мандрівника.
На втіху собі я зберігаю дві чудні білі квітки, зів’ялі вже, почорнілі й ламкі. Вони свідчать, що й тоді, коли зникнуть розум і сила людини, вдячність і ніжність завжди будуть жити в серцях.
Переклав Дмитро Паламарчук
І. У човні з судна «Леді Вейн»
Я не збираюся доповнювати газетні повідомлення про загибель «Леді Вейн». Усі знають, що через десять днів після виходу з Кальяо вона наскочила на уламки затону» лого судна. На баркасі врятувалося тільки сім чоловік екіпажу, що їх на дев’ятнадцятий день підібрала канонерка «Міртл». Історія їхніх поневірянь стала така ж відома, як і жахливий випадок із «Медузою».
Одначе я маю додати до вже відомої історії загибелі судна «Леді Вейн» іншу, не менше жахливу і, безперечно, ще дивовижнішу історію. Досі гадали, що четверо людей, які були в човні, загинули. Але насправді сталося не так. І мені легко це довести: я — один із тих чотирьох.
Передусім я мушу зауважити, що в човні нас було зовсім не четверо, а тільки троє: Констанс, якого «бачив капітан, коли той стрибнув до човна» («Дейлі ньюс» за 17 березня 1887 року), нам на щастя і собі на лихо, у човен не потрапив. Коли він спускався між купами мотуззя під зламаним бугшпритом, то зачепився каблуком за тоненьку мотузку.. Тому він, кинувшись у воду, на коротку мить завис у повітрі донизу головою, а далі, падаючи, ще вдарився об якусь колоду, що плавала на хвилях. Ми кинулись гребти до нього, але він уже зник під водою.
Я сказав, що це нам на щастя він це потрапив у човен, та я можу додати, що це й собі на щастя,— адже ж у нас виявилося лише невеличке барильце води й кілька підмочених сухарів, така несподівана була тривога і таке непідготовлене було судно до будь-якої випадковості. Ми гадали, що ті, хто врятувався на баркасі, мають харчів більше (хоча, здається, це було не так), і почали гукати їх, та вони, мабуть, нас не могли почути, а наступного дня, коли мжичка вщухла — це було аж пополудні,— ми вже їх не побачили. Великі хвилі не давали нам підвестися й оглянути довкола водяний обшир. На морі здіймалися величезні вали, і ми з останніх сил утримували човен носом проти хвиль. Ті двоє, що врятувалися зі мною, були: Гельмар, такий же пасажир, як і я, та один матрос, не пам’ятаю, як його звали, низький на зріст, енергійний, недорікуватий хлопчина.