Низький берег Ессексу вже вбрався у блакитний серпанок, коли з’явився марсіанин. Маленький, ледве помітний на такій відстані, він наближався по мулистому березі з боку Фаулнесса.
Переляканий капітан став лаятися на повний голос, сварячи себе за затримку, і лопаті коліс, здавалося, заразилися його страхом. Усі пасажири стояли біля поручнів і дивилися на марсіанина, який височів над деревами і дзвіницями на березі й рухався так, немов пародіював людську ходу.
Це був перший марсіанин, побачений кузеном; кузен швидше з подивом, ніж зі страхом, дивився на цього титана, який обережно наближався до лінії суден і крокував по воді далі і далі від берега.
Потім — далеко за Краучем — побачили другого марсіанина, далі — третього. Вони ніби йшли вбрід по мілині, яка, здавалося, висіла між небом і морем. Усі вони йшли просто в море, ніби маючи намір перешкодити відплиттю суден, які зібралися між Фаулнессом і Нейзом.
Незважаючи на посилене сопіння машини і на горби піни за колесами, пароплав дуже повільно йшов від небезпеки.
Поглянувши на північний захід, кузен помітив, що порядок серед суден порушився: у паніці вони завертали, йшли напереріз один одному; пароплави давали свистки і випускали клуби пари, вітрила поспішно розпускалися, катери снували туди й сюди. Захоплений цим видовищем, кузен не озирався.
Несподіваний поворот, зроблений, щоб уникнути зіткнення, скинув кузена з лави, на якій він стояв. Кругом затупотіли, закричали «ура», на яке звідкісь слабко відповіли. Тут судно нахилилося, і кузена відкинуло вбік.
Він схопився і побачив за бортом, лише за якихось сто ярдів від пароплава, потужне сталеве тіло, ніби леміш плуга, яке розрізало воду на дві величезні пінисті хвилі; пароплав безпорадно махав лопатями коліс по повітрю і кренився майже до ватерлінії.
Цілий душ піни на мить засліпив кузена.
Протерши очі, він побачив, що величезне судно пронеслося повз і йде до берега. Надводна частина довгого сталевого корпусу високо піднімалася над водою, а з двох труб виривалися іскри і клуби диму.
Це був міноносець «Син грому», який поспішав на допомогу судам.
Вхопившись за поручні на палубі, кузен відвів погляд від міноносця і поглянув на марсіан. Усі троє тепер зійшлися і стояли так далеко в морі, що їх триноги були майже приховані у воді. Занурені в воду, на такій далекій відстані вони не здавалися вже жахливими порівняно зі сталевим гігантом, у кільватері якого безпорадно гойдався пароплав.
Марсіани ніби з подивом розглядали нового противника. Може, цей гігант здавався схожим на них.
«Син грому» йшов повним ходом без пострілів. Ймовірно, завдяки цьому йому і вдалося підійти так близько до ворога. Марсіани не знали, що з ним робити. Один снаряд, і вони негайно пустили б його на дно тепловим променем.
«Син грому» йшов таким ходом, що за хвилину вже покрив половину відстані між пароплавом і марсіанами, — чорна пляма, що швидко зменшувалася на тлі низького берега Ессексу.
Раптом передній марсіанин опустив трубу і метнув у міноносець хмару чорного газу. Ніби струмінь чорнила залив лівий борт міноносця, чорна хмара диму заклубочилася по морю, але міноносець проскочив.
Спостерігачам, які дивилися проти сонця з пароплава, що низько сидів у воді, здавалося, що міноносець уже серед марсіан.
Потім гігантські фігури марсіан розділилися і стали відступати до берега, дедалі вище виростаючи над водою.
Один з них підняв генератор теплового променя, спрямовуючи його під кутом вниз; хмара пари піднялася з поверхні води від дотику теплового променя. Він пройшов крізь сталеву броню міноносця, як розпечений залізний прут крізь аркуш паперу.
Раптом серед хмари пари блиснув спалах, марсіанин здригнувся і похитнувся. За секунду другий залп збив його, і смерч з води і пари злетів високо в повітря.
Гармати «Сина грому» гриміли дружними залпами. Один снаряд, здійнявши водяний стовп, упав біля пароплава, відлетів рикошетом до інших суден, які йшли на північ, і роздробив ущент рибальську шхуну. Але ніхто не звернув на це уваги.
Побачивши, що марсіанин впав, капітан на містку крикнув, і пасажири на кормі підхопили його крик. Раптом усі знову закричали: з білого хаосу пари мчало, здіймаючи хвилі, щось довге, чорне, у полум’ї, з трубами, що вивергали вогонь.
Міноносець боровся; кермо, мабуть, не було пошкоджено, і машини працювали. Він йшов просто на другого марсіанина і був за сто ярдів від нього, коли той спрямував тепловий промінь. Палуба і труби «Сина грому» з гуркотом злетіли вгору серед сліпучого полум’я. Марсіанин похитнувся від вибуху, і за секунду палаючі уламки судна, які досі за інерцією мчали вперед, вдарили й підім’яли його, як картонну ляльку.
Кузен мимоволі скрикнув.
Знову все сховалося в хаосі пари.
— Два! — крикнув капітан.
Усі кричали, весь пароплав від корми до носа здригався від радісного крику, підхопленого спершу на одному, а потім на всіх судах і човнах, які йшли в море. Пара висіла над водою кілька хвилин, приховуючи берег і третього марсіанина.
Пароплав працював колесами, йдучи з місця бою. Коли нарешті пара розсіялася, її змінив чорний дим, який навис такою хмарою, що не можна було розгледіти ні «Сина грому», ні третього марсіанина. Броненосці з моря підійшли зовсім близько і зупинилися між берегом і пароплавом.
Суденце йшло в море; броненосці ж почали наближатися до берега, досі прихованого химерними клубами пари і чорного газу.
Ціла флотилія, рятуючись, ішла на північний схід; кілька рибальських шхун пірнали між броненосцями і пароплавом.
Дійшовши до хмари пари і газу, ескадра повернула на північ і зникла в чорних сутінках. Берег розпливався, гублячись у хмарах, які згущуються навколо призахідного сонця.
Раптом із золотистої імли заходу долинув гуркіт гармат і показалися якісь темні рухливі тіні.
Усі кинулися до борту, вдивляючись у сліпуче сяйво вечірньої зорі, але нічого не можна було розібрати.
Хмара диму піднялася і сховала сонце.
Пароплав, пихкаючи, відпливав далі, і люди на ньому так і не побачили, чим скінчився морський бій.
Сховалося серед сірих хмар; небо почервоніло, потім потемніло; вгорі блиснула вечірня зоря. Було вже зовсім темно, коли капітан щось крикнув і показав удалечінь. Кузен став напружено вдивлятися.
Щось злетіло до неба з надр туманного мороку і косо піднялося догори, швидко рухаючись у відблиску зорі над хмарами на західному небосхилі; щось пласке, широке, величезне, описавши велику дугу і знижуючись, зникло в таємничому мороці ночі.
Над землею ковзнула зловісна тінь.
Книга 2
Земля під владою марсіан
Розділ I
Під п’ятою
У першій книзі, розповідаючи читачам про кузенові блукання, я ухилився від власних пригод. Протягом останніх подій ми зі священиком ховалися від чорного газу в покинутому будинку в Голіфорді. З цього моменту я й поновлю свою розповідь.
Ніч проти понеділка і весь понеділок — день паніки — ми просиділи на маленькому острівці денного світла, відокремлені від світу чорним газом, здатні тільки чекати в гнітючій бездіяльності.
Я дуже непокоївся за дружину. Тепер вона у Лезерґеді. Я уявляв, як вона, налякана страшною небезпекою, вже оплакує мене. Я ходив по кімнатах, майже кричав від болю, якого завдавала мені думка, що може статися з дружиною, коли мене не буде поруч. Я знав, що мій кузен — не боязка людина, але він не вмів швидко усвідомлювати небезпеку і негайно діяти. А за цих обставин необхідна кмітливість, а не хоробрість. Втішало мене тільки те, що марсіани рухалися до Лондона, тобто віддалялися від Лезерґеда. Але все ж таки певності не було, і це страшенно мене пригнічувало. Я дуже змучився, і мене дратували священикові постійні скиглення, егоїзм і відчай. Після кількох спроб угамувати його я пішов до кімнати, у якій лежали глобуси, моделі та зошити, — певно, це була класна кімната. Коли й він прийшов сюди, я виліз на горище й зачинився у якійсь комірчині, щоб побути наодинці зі своїм горем.