— Вона на Горсельському вигоні.
— Господи милосердний! — вигукнув журналіст. — Метеорит! Впав! Оце так!
— Але це щось більше, ніж простий метеорит. Це циліндр! Штучний циліндр. Там усередині щось є!
Гендерсон підвів голову, не випускаючи з рук лопату.
— Що? — перепитав він, наче недочувши.
О’Ґілві розповів усе, що бачив. Хвилину Гендерсон роздумував. Потім кинув лопату, схопив піджака й поспішив на шлях. Разом вони кинулись на вигін.
Циліндр лежав на тому самому місці. Було тихо. Між покришкою та корпусом циліндра з’явилася блискуча смужка. Повітря зі свистом чи то проходило всередину, чи то виривалося назовні.
Вони прислухалися, постукали палицею, але, нічого не почувши, вирішили, що людина чи кілька людей усередині знепритомніли або померли.
Звісно, вони нічим не могли зарадити. Гукнувши кілька слів, вони побігли до міста по допомогу. Збуджені, скуйовджені й обсипані піском, вони бігли залитою яскравим сонцем вуличкою, а крамарі саме відчиняли крамниці, а містяни — вікна у спальнях. Гендерсон гайнув на залізничну станцію, щоб якнайшвидше передати до Лондона телеграфом новини. Газети вже підготували населення до незвичайних новин.
Близько восьмої юрби вже мчали до вигону, бажаючи подивитися на «мертвих марсіан». Так починали розгортатися події. Вперше я почув про них від маленького газетяра близько дев’ятої, вийшовши по «Дейлі кронікл». Звісно, я був вражений і, не гаючи часу, вирушив до піщаного кар’єру.
Розділ III
На Горсельському вигоні
Біля великої вирви, в якій лежав циліндр, зібралося майже два десятки чоловік. Я вже розповідав, як виглядало те величезне небесне тіло. Навколо було обсмалено дерн і гравій, ніби від вибуху. Мабуть, великий удар спричинив загоряння. Гендерсона й О’Ґілві я не побачив. Мабуть, вони вирішили, що біля циліндра зараз робити нічого, і пішли снідати.
Четверо чи п’ятеро хлопчаків сиділи біля ями; вони метляли ногами й розважалися, кидаючи камінці в циліндр, доки я не нагримав на них. Тоді вони почали бігати, туди-сюди, шмигаючи поміж дорослими.
Біля виврви я побачив ще двох велосипедистів, садівника-поденника, якого я час від часі наймав, дівча з крихіткою на руках, різник Грег із своїм малим, кілька роззяв та ще хлопців, які бували на побігеньках у гравців у гольф або тинялися біля станції.
Розмовляли мало. Англійський простолюд тоді ще не дуже розумівся на астрономії. Більшість спокійно поглядала на рівну, мов стіл, покришку циліндра. Вона була в такому самому положенні, якою її залишили О’Ґілві та Гендерсон. Здається, глядачі розчарувалися, побачивши не обгорілі трупи, а оту непорушну брилу. Одні відходили, натомість інші підходили ближче. Я спустився до ями, і мені здалося, ніби під ногами злегка тремтить земля. Покришка ж більше не рухалась.
Тільки зовсім зблизька я помітив усю химерність циліндра. З першого погляду він здавався не дивнішим за перекинутий вагон чи повалене величезне дерево. І чомусь — і менш дивним.
Він був схожий на іржаву газову цистерну, напівукопану в землю. Тільки з певнми знаннями можна було помітити, що сірий нагар — то не окис, що жовтаво-білий метал, який блищить на оголеній різьбі, має якийсь незвичний відтінок. Слово «неземний» більшості глядачів не говорило ані слова.
Тепер я був впевнений, що ця штуковина впала з Марса, але гадав неймовірним, що усередині могла б вижити якась істота. Я зрозумів, що покришка відкручувалась автоматично. Всупереч О’Ґілві, я вірив, що на Марсі живуть люди. Чого тільки не малювала моя фантазія! А може, в циліндрі заховано якийсь рукописи? І чи зможемо ми їх витлумачити? Може, там якісь монети або зразки марсіанських речей? Мені дуже кортіло заглянути, що там усередині. Близько одинадцятої, так і не дочекавшись нічого надзвичайних подій, я повернувся додому. Але вже не міг знову взятися за свої абстрактні дослідження.
Пополудні вигін мав зовсім інший вигляд.
Ранні випуски газет приголомшили весь Лондон сенсаційними заголовками: «Послання з Марса», «Небувалі події у Вокінзі» і таке інше.
Ще й телеграма, яку О’Ґілві встиг послати Астрономічному товариству, наробила великого галасу по всіх британських обсерваторіях.
На шляху біля кар’єру стояло з півдесятка екіпажів зі станції Вокінг, фаетон із Чепгема і навіть ще й пишна карета. Тут же лежала ціла купа велосипедів. Чимало людей прийшло пішки із Вокінга та Чертсі, намагаючись не зважати на велику спеку. Зібрався таки великий натовп, серед якого можна було побачити навіть кілька ошатно вбраних дам.
День був жаркий: ані хмаринки, ані подиху вітру. Лише під соснами, що росли поблизу, лежали крихітні клаптики тіні. Верес уже погас, але рівнина, бачило око в напрямі Отершоу, уся почорніла, і над нею здіймалися в небо, як стовбури, пасма чорного диму. Чепгемський бакалійник, пройдисвіт, випровадив сюди свого сина, навантаживши йому ручний візок свіжими яблуками та імбирним пивом.
Підступивши до края вирви, я побачив унизу кількох людей, серед яких побачив Гендерсона, О’Ґілві, високого білявого джентльмена, — це був, як я згодом довідався, Стент, королівський астроном, — та декількох робітників з лопатами й кайлами в руках. Стент давав робітникам вказівки: голос у нього був дзвінкий і рішучий. Він стояв на самій покришці циліндра (вона, мабуть, уже охолонула). Лице його паленіло, з чола котився піт — здавалось, його щось дуже роздратувало.
Верхню половину циліндра було вже відкопано, але нижня частина ще залишалася в землі. О’Ґілві, побачивши мене, підкликав ближче й попросив сходити до лорда Гілтона, якому належала ця ділянка землі.
— Юрба зростає, — скаржився він, — і заважає працювати, особливо хлопчаки. Потрібно поставити якусь легеньку огорожу, одтиснувши натовп подалі від ями. О’Ґілві сказав, що зсередини циліндра чути якийсь шум, але робітники не можуть відкрутити покришку, бо не бачать за що взятися. Стінки циліндра, певне, занадто грубі, може, тому й чути такий невиразний шум.
Я був радий виконати це прохання і сподівався у такий спосіб потрапити до числа привілейованих глядачів. Лорда Гілтона я не застав, але довідався, що він прибуде поїздом із Ватерлоо в шостій. Зараз було тільки чверть на шосту, тому я повернувся додому випити чаю, а потім пішов до станції назустріч лордові.
Розділ IV
Циліндр відгвинчується
Сонце вже заходило, коли я повернувся на вигін. Із Вокінга люди прибували групами, а назад поверталися тільки одиниці. Юрба навколо ями весь час росла. Там уже було, мабуть, кількасот чоловік. Гомін дужчав, люди штовхалися, мабуть, під самим стінками циліндра.
Тривожні думки непокоїли мене. Наближаючись, я почув Стентів голос:
— Назад! Посуньтеся назад!
Повз мене прошмигнув якийсь хлопчина.
— Відгвинчується! — гукнув він на ходу. — Усе крутиться й крутиться. Це мені не подобається. Я забираюся звідсіля.
Я підійшов до юрби. На краю ями були вже сотні людей, які штовхали одне одного, — не поступалися своїм завзяттям навіть кілька статечних дам.
— Він упав у яму! — закричав хтось.
— Назад, назад, — почулися голоси.
Юрба відступила, і я протиснувся вперед. Всі були дуже збуджені. Із ями долинув якийсь дивний невиразний шум.
— Благаю вас, зупиніть тих недоумків! — гукав О’Ґілві. — Адже ж ми не знаємо, що в цій проклятій штуковині!
Я побачив, як один молодик, — гадаю, вокінзький крамарчук, — стояв на циліндрі, але намагався вибратися з ями, куди його зіштовхнула юрба.
Циліндр ізсередини почав відгвинчуватися: вже показалося майже два фути блискучої різьби. Хтось іззаду штовхнув мене. Я оглянувся, та в цю мить верхня частина відгвинтилась і зі дзвоном упала на гравій. Впершися ліктем у сусіда позаду, я знову глянув на циліндр. На перший погляд круглий отвір здавався зовсім чорним. Призахідне сонце сліпило мені очі.
Всі, мабуть, сподівалися, що зараз з’явиться людина, чи може, щось дуже на неї схоже. Я, принаймні, думав саме так. Але стало помітно щось сіре, хвилясте, повзуче; ось блиснули два кружала, наче очі. Потім щось ніби товста сіра гадюка, стало виповзати з циліндра і, похитуючись у повітрі, хилитися в мій бік. Спершу — одне, а там і друге.