— Я цілком можу зрозуміти це, — сказав гість.
— Він боявся, що доведеться робити операцію... так йому було погано, сер.
Приїжджий уривчасто засміявся, але, здавалося, проковтнув сміх.
— Невже? — спитав він.
— Так, сер. І не до сміху було тим, хто доглядав його, а моя сестра все возилася зі своїми малюками... Забинтовувати, сер, розбинтовувати. Отже, насмілюся сказати, сер...
— Дайте мені сірники, — раптом різко сказав гість. — Моя люлька згасла.
Міссіс Голл ураз замовкла. Це було, звичайно, неввічливо з його боку — отак урвати її після того, що вона йому розповіла. Вона здивовано поглянула на нього, проте згадала про два соверени і пішла по сірники.
— Спасибі, — сказав він, коли вона принесла їх, відвернувся від неї і знову втупився у вікно.
Очевидно, він був надто чутливий до теми операцій та бинтів. Вона так і не насмілилася сказати те, що хотіла, його поведінка розсердила її, і Міллі добряче перепало того дня.
Приїжджий залишався у вітальні до четвертої години, не даючи приводу для візитів. Здебільшого він сидів у темряві перед каміном, курив люльку — можливо, дрімав.
Раз чи два можна було почути, як він перегрібає вугілля, і було чутно, як він хвилин зо п’ять походжав по кімнаті. Здавалося, він розмовляє сам з собою. Потім крісло заскрипіло — він знову сів.
Розділ II
Перші враження містера Тедді Генфрі
О четвертій годині, коли вже було досить темно, місіс Голл зібралася на силі, щоб піти і запитати гостя, чи хоче він чаю, до буфетної прийшов Тедді Генфрі, годинникар.
— Мій Боже! Місіс Голл, — сказав він, — яка жахлива погода для тонких чобіт!
На вулиці падав сніг.
Місіс Голл погодилася і помітила у нього в руках сумку з інструментами.
— Містере Тедді, — сказала вона, — коли ви вже тут, я буду рада, якщо ви подивитеся старий годиннику вітальні. Він іде і правильно вибиває час, але годинна стрілка завжди стоїть на шостій.
Вона провела Тедді Генфрі до вітальні, постукала у двері й увійшла.
Коли вона відчинила двері, її гість сидів у кріслі перед каміном і, здавалося, дрімав, звісивши перев’язану голову. Єдиним світлом у кімнаті було червоне зарево від вогню. Обличчя незнайомця було опущене. Усе було тьмяним, непевним і незрозумілим, тим більше що очі їй були засліплені після яскравого освітлення в буфетній. На мить їй здалося, що рот незнайомця — величезний, неймовірних розмірів, він ніби поглинув усю нижню частину його обличчя. Це відчуття тривало лише мить: біла пов’язка на голові, жахливо вирячені очі, і цей величезний рот. Потім гість заворушився, почав підніматися в кріслі, підняв руку. Вона відчинила двері ширше, щоб у кімнаті було світліше, і побачила його виразніше, з хусткою, що, як і раніше, закривала його обличчя. Тіні ввели її в оману...
— Ви не заперечуєте, сер, цей чоловік подивиться на годинник, сер? — запитала вона, оговтавшись від миттєвого шоку.
— Подивиться на годинник? — сказав він, дивлячись сонно, а потім, немов приходячи до тями: — Звичайно.
Місіс Голл пішла за лампою, а гість встав і потягнувся. Потім з’явилося світло, і містер Тедді, ввійшовши, побачив забинтовану людину. Він, за його власними словами, «сторопів».
— Добридень, — сказав незнайомець, як потім висловився містер Генфрі, «ніби лобстер».
— Я сподіваюся, — сказав містер Генфрі, — що не заважаю.
— Та нічого, — сказав незнайомець. — Хоча я вважав, — сказав він, звертаючись до місіс Голл, — що цей номер дійсно для мого особистого використання.
— Я гадала, сер, — сказала місіс Голл, — ви хочете, щоб годинник...
— Звичайно, — сказав незнайомець, — звичайно, але я хочу побути сам і у спокої.
— Але я дуже радий, що годинник буде полагоджено, — сказав він, побачивши вагання містера Генфрі. — Дуже радий.
Містер Генфрі мав намір вибачитися і піти, але це заспокоїло його. Незнайомець обернувся спиною до каміна й заклав руки за спину.
— І зараз, — сказав він, — коли годинник буде полагоджено, я думаю, я хотів би випити чаю. Але не раніше, ніж годинник буде полагоджено.
Місіс Голл зібралася покинути номер, вона не мала наміру розмовляти, оскільки не хотіла, щоб її принижували в присутності містера Генфрі, коли гість запитав її, чи вона вжила якихось заходів для доставлення його багажу зі станції. Вона сказала йому, що говорила про це з листоношею і що перевізник може принести їх завтра.
— Ви впевнені, що раніше не можна? — спитав він.
Вона холодно відповіла, що впевнена.
— Я повинен пояснити, що я дослідник, — додав він, — я надто змерз і був надто втомленим, щоб сказати про це раніше.
— Так, сер, — сказала дуже вражена місіс Голл.
— І в моєму багажі інструменти й техніка.
— Дійсно дуже корисні речі, сер, — сказала місіс Голл.
— І мені, звичайно, дуже хочеться відновити мої досліди.
— Звичайно, сер.
— Я приїхав сюди, до Айпінґа, — він продовжував, з певною розстановкою, — прагнучи самоти. Я не хочу припиняти свою роботу. До всього, нещасний випадок...
— Я так і думала, — сказала місіс Голл до себе.
— ...вимагає певної відлюдькуватості. Мої очі... так ослабли й іноді так болять, що я замикаюсь у темряві на кілька годин. Замикаюся. Іноді... не зараз. У такі моменти будь-яке турбування, будь-яке входження до мене є джерелом роздратування. Мені здається, такі речі треба розуміти.
— Звичайно, сер, — сказала місіс Голл. — І якщо ви дозволите запитати...
— Я думаю, це все, — сказав незнайомець, спокійно й рішуче.
Місіс Голл залишила запитання і співчуття до кращого випадку.
Після того як місіс Голл покинула кімнату, він залишився стояти біля каміна, дивлячись, як містер Генфрі лагодить годинник. Містер Генфрі працював тихо і скромно, поставивши поруч із собою лампу, і яскраве світло кидало зелені тіні на його руки, залишаючи темними інші кутки кімнати. Коли він підняв очі, в них плавали кольорові плями. Маючи цікавий характер, він розібрав весь механізм годинника, щоб довше побути в кімнаті, а можливо, і поговорити з незнайомцем. Але той стояв тихо і спокійно, так, що це аж дошкуляло Генфрі. Він відчував себе самотнім у кімнаті і подивився на незнайомця, сіру і тьмяну постать, з перев’язаною головою і величезними синіми окулярами, він стояв нерухомо і дивився на Генфрі, а туманні зелені плями дрейфували перед ними. Це було так дивно для Генфрі, що хвилину вони стояли, втупившись одне в одного. Потім Генфрі знову подивився вниз. Дуже незручно! Він мав щось сказати. Може, зауважити, що погода дуже холодна для цієї пори року?
Він пильно подивився на незнайомця, ніби готуючи удар.
— Прогноз... — почав він.
— Чому б вам не закінчити і не піти? — сказав незнайомець твердим голосом, мабуть, намагаючись придушити лють. — Усе, що вам треба було зробити, — це встановити годинникову стрілку на осі.
— Звичайно, сер, — іще хвилину.
Генфрі закінчив роботу і пішов.
Але пішов він надмірно роздратований.
— Чорт! — сказав містер Генфрі до себе, пробираючись через замети, — треба ж лагодити годинники... Чому не можна дозволити людині подивитися на вас? Негарно! Якби тебе навіть поліція шукала, ти б і тоді не зміг забинтуватися більше...
На розі він побачив містера Голла, який нещодавно одружився з господинею готелю «Карета й коні» і який час від часу возив пасажирів з Айпінґа до Сіддербріджа. Голл явно уже явно трохи випив у Сідддербріджі, якщо судити з того, як він поганяв коня.
— Як ти, Тедді? — спитав він.
— У тебе пожилець удома! — сказав Тедді.
Голл зупинився.
— Який іще? — запитав він.
— Дивний постоялець зупинився в «Кареті й конях», — сказав Тедді. — Мій Боже!
І він яскраво описав Голлу нового пожильця.
— Виглядає як маскування, чи не так? Я б волів бачити обличчя людини, коли б вона в мене зупинилася, — казав він. — Але жінки довірливі до незнайомців. Він зняв номер і навіть не назвав свого імені.