— Навіть так! — сказав містер Голл, який був людиною дещо млявою.
— Так, — підтвердив Тедді. — На тиждень. Хай хто він є, ви не зможете позбутися його раніше. І його багаж приїде завтра, так він каже. Будемо сподіватися, що це не ящики з камінням.
Він розповів Голлу, як його тітку в Гастінгсі обдурив незнайомець з порожнім гаманцем. У цілому він покинув Голла сповненим смутних підозр.
— Вставай, дівчинко, — сказав Голл конячці. — Я повинен дати цьому лад.
Тедді подибав по дорозі, його голові значно полегшало.
Але Голл так і не зміг дати нічому лад, бо, коли він повернувся додому, йому добряче перепало від дружини за те, що затримався в Сіддербріджі; тож на всі свої м’які запитання він чув лише ухильні відповіді. Але насіння підозри, посіяне Тедді в його душі, проросло.
— Ви, жінки, не все знаєте, — буркнув містер Голл, твердо вирішивши при першій же можливості докладніше дізнатися про пожильця.
І після того як Незнайомець десь о пів на десяту пішов спати, містер Голл войовничо прийшов до вітальні, оглянув меблі і з презирством подивився на математичні обчислення, що їх писав незнайомець на аркуші паперу. Перед сном він доручив місіс Голл пильно стежити за багажем незнайомця, який привезуть завтра.
— Займися своїми справами, — відповіла місіс Голл. — А я буду займатися своїми.
Вона дедалі більше схилялася до того, щоб погодитися з чоловіком, тому що незнайомець, безсумнівно, був надзвичайно дивний, і вона була аж ніяк не впевнена у своєму розумі. Посеред ночі вона прокинулась, бо їй наснилася величезна біла голова, яка прийшла по неї, нескінченна шия і величезні чорні очі. Але, будучи розумною жінкою, вона підкорила свої жахи і знову заснула.
Розділ III
Тисяча й одна пляшка
Так вийшло, що на двадцять дев’ятий день лютого, на початку відлиги, цей дивний чоловік з’явився невідь-звідки в містечку Айпінґ. Наступного дня прибув багаж... і він був дуже примітний. Було кілька валіз, дійсно потрібних будь-якій звичайній людині, але крім цього там були великі коробки з книжками, товстими книжками, друкованими чи написаними від руки незрозумілим почерком, а ще було багато ящиків, коробок, футлярів, а в них було щось запаковане в солому, і Голл, з цікавістю смикаючи солому, вирішив, що це скляні пляшки. Незнайомець, закутаний у капелюх, пальто і рукавички, нетерпляче чекав на багаж і навіть не глянув на собаку візника Фіренсайда, який обнюхував Голлові ноги.
— Вносьте ящики швидше, — сказав він. — Я й так чекав досить довго.
І він спустився вниз, до візка, наче хотів теж взяти один із ящиків.
Але тільки-но собака Фіренсайда вгледів його, він загарчав і, коли незнайомець спустився по східцях, кинувся просто на його руку.
— Випорю! — закричав Голл, застрибавши, бо він боявся собак, а Фіренсайд закричав: «Лежати!» і схопив батіг.
Вони бачили, як зуби собаки сковзнули по руці, почули удар, побачили, як собака стрибає вбік, а потім вчеплюється в незнайомця, і почули тріск розірваних штанів. Потім тонкий батіг Фіренсайда досяг собаки, і той, скиглячи, з жахом, відступив. Це все тривало близько півхвилини. Ніхто не говорив, усі кричали. Незнайомець швидко глянув на розірвану рукавичку і на ногу, зробив рух, ніби хотів нахилитися, та повернувся і стрімко кинувся вгору по сходах. Вони чули, як він стрімголов ішов по коридору і вгору сходами до своєї кімнати.
— Ах ти! — сказав Фіренсайд з батогом у руці, а собака дивився на нього. — Йди сюди, — сказав Фіренсайд, — я тобі...
Голл стояв роззявивши рота.
— Він його вкусив, — сказав Голл. — Я краще піду подивлюся.
І він побіг слідом за незнайомцем. У коридорі він зустрів місіс Голл.
— Його вкусив Фіренсайдів собака, — сказав він, — треба подивитися.
Він пішов просто нагору. Двері до кімнати незнайомця були прочинені, він відчинив її і ввійшов без церемоній, природно співчуваючи пожильцеві.
Голл помітив, що у повітрі метнулася ніби рука без кисті, а далі видніло обличчя — наче три великі бліді плями на білому тлі, що скидалися на квітку. Потім його боляче вдарило в груди, кинуло назад, і перед самим його носом зачинилися двері. Все сталося так швидко, що Голл не мав часу роздивитись. Якісь непевні тіні, стусан і біль у грудях. Голл стояв на майданчику і дивувався з того, що сталося.
За кілька хвилин він приєднався до гурту, що зібрався перед дверима «Карети й коней». Там був Фіренсайд, який докладно розповідав про те, що трапилося; була місіс Голл, яка казала, що Фіренсайдів собака не повинен кусати її пожильців; був Гакстер, власник універсальної крамниці навпроти, який розпитував про подробиці; був Сенді Воджерс із кузні, що вряди-годи докидав зауваження. Були ще жінки та діти, і всі казали те, що зазвичай кажуть у таких випадках: «Хай би він мене спробував укусити». — «Ніхто не має права тримати таких собак». — «За що він його вкусив?» Містер Голл дивився зі сходів, прислухаючись до їхніх розмов, і йому здавалося неймовірним те, що сталося нагорі. Тим більше його словникового запасу було замало, щоб висловити свої враження.
— Він не хоче допомоги, каже він, — сказав він у відповідь на запитання дружини. Краще візьмімо його багаж.
— Він повинен був припекти рану відразу, — сказав Гакстер, — особливо якщо почалося запалення.
— Я б застрелила цього собаку, — сказала якась леді.
Раптом пес знову загарчав.
— Ходімо, — гукнув чийсь сердитий голос у дверях, там стояв закутаний незнайомець з піднятим коміром. — Що швидше я отримаю речі, то краще, я буду дуже радий.
Штани і рукавички він змінив.
— Усе гаразд, сер? — спитав Фіренсайд. — Мені дуже шкода.
— Нічого, — сказав незнайомець. — Шкіру не подряпано. Покваптеся краще з речами.
І він тихо вилаявся — так запевняв містер Голл.
Щойно перший ящик було принесено до вітальні, незнайомець кинувся до нього і почав розпаковувати, причому розтрушував солому на килим. У ящику були різні пляшки: маленькі, опуклі, видовжені, циліндричні, круглі, великі й маленькі, зелені та білі, у них були порошки, біла та кольорова рідина, на деяких було написано «Отрута», були пляшки з затичками скляними, корковими, дерев’яними, пляшки з-під вина, пляшки з-під олії. Незнайомець розставляв їх рядами на шафі, на каміні, на столі, на підлозі, на полицях — скрізь. Навіть аптека в Бремблгерсті не мала такої кількості пляшок. Це було приголомшливо. Нарешті спорожніли всі шість ящиків, а по всій підлозі й по всьому столу було розкидано солому. У ящиках було також багато пробірок, а в одному з них лежали терези, старанно укутані.
Незнайомець підійшов до вікна й почав працювати, не звертаючи уваги ні на шар соломи під ногами, ні на камін, вогонь у якому майже згас, ні на ящик з книжками, який залишався надворі, ні на решту багажу.
Коли місіс Голл принесла обід, незнайомець був настільки захоплений переливанням рідини з пляшок у пробірки, що не помітив її присутності. Вона замела солому і поставила на стіл тацю зі столовим приладдям. Через стан, у якому опинилася підлога, вона була трохи роздратована. Незнайомець озирнувся, але відразу повернув голову назад. Місіс Голл помітила, що він був без окулярів (вони лежали поруч на столі), і їй здалося, що очні западини в нього дуже глибокі. Незнайомець відразу надягнув окуляри і тільки по тому повернувся обличчям до неї. Місіс Голл уже намірилася висловити незадоволення, але гість випередив її.
— Я прошу вас не заходити до кімнати без стуку, — сказав він роздратовано.
— Здається, я стукала...
— Може, й стукали. Проте, коли я працюю — а мої дослідження надзвичайно важливі, — найменша перешкода... скрипіння дверей... Я прошу вас...
— Звичайно, сер. Ви можете зачинятися на ключ.
— Справді, — промовив незнайомець.
— Але солома, сер... Насмілюся сказати...
— Ні. Не кажіть нічого. Якщо солома вас непокоїть, внесіть її до рахунку.