Кас побіг до Бантінґа, місцевого вікарія.
— Може, я божевільний? — почав лікар, заходячи в бідно обставлений кабінет. — Може, в мене вигляд людини, що несповна розуму?
— Що сталося? — запитав вікарій, кладучи аркушики, на яких було занотовано майбутню проповідь.
— Той незнайомець...
— Що?
— Дайте випити, — попросив Кас і сів.
І, тільки випивши склянку дешевого хересу — єдиного напою, який визнавав вікарій, — лікар заспокоївся й розповів про зустріч із незнайомцем.
— Я зайшов, — сказав він, ледве переводячи подих, — і почав з того, що попросив надати якусь суму на користь медсестри. Коли я ввійшов, він сунув руки в кишені, сів у крісло та засопів. Я сказав, що чув про його дослідження. «Так», — відповів він і знову засопів. І так увесь час, поки я був там; мабуть, він здорово застудився. То й недавно, якщо так закутується. Я розказав йому про медсестру, а сам придивляюся. Скрізь у кімнаті пляшки, якісь речовини, терези, пробірки, а запах... здається, фіалок. «То дасте гроші?» — запитав я. Він сказав, що подумає. Тоді я спитав напряму, чи не робить він якихось дослідів. Відповідає, що робить. «І давно?» — питаю я. Він розізлився. «Давно, чорти б вас взяли!» — «О!» — тільки й кажу я. Він і так уже кипів, а тут розпалився ще більше. Йому дали якийсь рецепт, і той рецепт надзвичайно важливий; який саме рецепт — він не сказав. «Медичний?» — спитав я. «А нащо вам це?» Я вибачився. Він пирхнув зверхньо, кашлянув і гайда розповідати далі. Він прочитав рецепт, у тому було п’ять складових частин, відклав його й відвернувся. У кімнаті було відчинено вікно, і протяг здмухнув папірець. Він помітив, як щось полетіло. Кинувся до каміна, та папірець уже згорів, тільки того, що попіл витягло в димар. Він махнув рукою...
— І що?
— А руки нема! Рукав порожній! Я подумав, що він каліка й носить коркову руку, а зараз саме відчепив її. Та потім подумав: ні, щось не так. Хто ж підтримує рукав зсередини, не даючи стулятись, коли там нічого нема? А там не було нічого, певна річ. Анічогісінько. Я бачив приблизно до ліктя, і там була тільки порожнеча, мені було видно крізь дірку в рукаві. «Боже!» — скрикнув я тоді, а він спинився, втупився в мене своїми окулярами, а потім теж поглянув на рукав.
— І що?
— І все. Він нічого не сказав, тільки подивився на рукав і швидко засунув його у кишеню. «Я казав, здається, що рецепт згорів?» — і кахикає запитально. «Слухайте, — спитав я, — як же ви рухаєте порожнім рукавом?» — «Порожнім рукавом?» — «Авжеж, — кажу я, — порожнім». — «А хіба він порожній? Ви хіба бачили, що він порожній?» Він підвівся, я й собі. Він повільно ступив три кроки й підійшов зовсім близько до мене. Сопів так люто! Та я не злякався; нехай мене повісять, коли його забинтована голова та окуляри не налякають на смерть будь-кого! «Так кажете, рукав порожній?» — питає він. «Звичайно, порожній», — відповідаю я. А справді, дуже важко було витримати його погляд! Він тоді спокійно витяг рукав з кишені і підвів руку до мене, показуючи. І так повільно! Що ж, я зазирнув усередину. Дивився немов цілу вічність. «Ну, що ж, — кажу, а сам відкашлююсь, — там нічого немає». Треба ж було щось казати, та й страх мене взяв. Він повільно-повільно — ось так — простиг руку, поки від рукава до мого обличчя залишилось не більше шести дюймів... Моторошно дивитись, як наближається порожній рукав... І тоді...
— Що?
— І тоді щось, немов великий і вказівний пальці, стиснуло мені носа.
Бантінґ розреготався.
— Але ж там нічого не було! — вигукнув Кас майже в істериці. — Вам добре сміятись, а я так злякався, що вдарив по тому рукаві, розвернувся та й бігом із кімнати...
Кас замовк. Сумнівів не було — лікар і справді дуже переляканий. У розпачі він повернувся й випив іще склянку дешевого хересу, яким частував його вікарій.
— І коли я вдарив по рукаві, — продовжив Кас, — враження було таке, ніби я вдарив по руці. Але руки в нього не було! Там не було навіть і натяку на руку!
Містер Бантінґ замислився, дивлячись на лікаря з недовірою.
— Надзвичайно, — серйозно сказав нарешті містер Бантінґ, замислившись. — Справді надзвичайно, — повторив він з притиском.
Розділ V
Напад на вікарія
Відомості про цю подію надходили головним чином від вікарія та його дружини. Трапилась вона в день клубного свята, що традиційно відзначають в Айпінґу.
На світанку місіс Бантінґ зненацька прокинулася — їй здалося, що двері спальні відчинилися і потім знов зачинилися.
Спершу вона не стала будити чоловіка, а сіла в ліжку і прислухалася. Вона ясно почула, як хтось босими ногами вийшов із суміжної кімнати й коридором ішов до сходів. Переконавшись у тому, що в домі перебуває хтось чужий, місіс Бантінґ відразу ж розбудила містера Бантінґа.
Той, не запалюючи світла, надягнув окуляри, пеньюар дружини, взув капці і вийшов на сходовий майданчик. Він добре почув, як унизу хтось порався біля столу в його кабінеті, а потім чхнув.
Містер Бантінґ повернувся до спальні, узяв кочергу — кращої зброї в нього не було — і якомога тихіше спустився вниз, а місіс Бантінґ вийшла на сходи.
Було близько четвертої ранку, і темрява вже розсіювалась. У коридор пробивалося бліде світло, але двері кабінету були ще темні. Було тихо, тільки ледь чутно поскрипували східці під ногами містера Бантінґа та чувся легенький шурхіт у його кабінеті. Щось клацнуло, почувся такий звук, ніби хтось висував шухляду столу, і зашелестіли папери. Хтось вилаявся, черкнув сірником, і кабінет залило жовтаве світло. Містер Бантінґ уже був у коридорі і у дверний отвір побачив свій стіл з висунутою шухлядою та свічку, що горіла на ньому. Але злочинця не було видно. Вікарій стояв у коридорі, не знаючи, що робити, а бліда й напружена місіс Бантінґ повільно спускалася по сходах. Сміливості вікарієві додавало тільки те, що він був певен: злодієм був місцевий мешканець.
Містер і місіс Бантінґ почули дзенькіт монет і зрозуміли, що злочинець знайшов їхні заощадження — два фунти і десять шилінгів.
Містер Бантінґ спромігся до рішучих дій. Він міцніше стиснув у руці кочергу, увійшов до кімнати, а слідом за ним увійшла місіс Бантінґ.
— Здавайся! — гукнув містер Бантінґ і розгублено спинився: у кабінеті не було жодної душі.
Проте відчуття, що в кімнаті все ж таки хтось є, посилювалося. Вікарій з дружиною постояли ще півхвилини, ледве переводячи подих, а потім місіс Бантінґ подивилася за ширмами, а містер Бантінґ — під столом. Потім місіс Бантінґ відгорнула завісу на вікні, а містер Бантінґ оглянув димар каміна й постукав по ньому кочергою.
Місіс Бантінґ зазирнула в кошик для паперів, а містер Бантінґ відкрив ящик із вугіллям. Нарешті вони запитально перезирнулися.
— Присягаюся... — почав містер Бантінґ.
— А свічка! — вигукнула місіс Бантінґ. — Хто засвітив свічку?
— А шухляда! — вигукнув містер Бантінґ. — І гроші зникли!
Місіс Бантінґ квапливо підійшла до дверей.
— З усіх незвичайних випадків...
У коридорі почулося голосне чхання. Містер і місіс Бантінґ метнулися з кабінету, і тієї ж миті грюкнули кухонні двері.
— Принеси мені свічку! — сказав містер Бантінґ і рушив уперед. Було чутно, як хтось, кваплячись, відсунув засув.
Зазирнувши в кухню, господарі побачили, що двері заднього входу розчиняються і в передсвітанковій темряві видно темну зелень саду. Містер Бантінґ готовий був присягтися, що з дверей ніхто не виходив. Але двері відчинились, хвилину стояли розчинені, а потім з грюкотом зачинилися. Від подуву повітря свічка, яку принесла місіс Бантінґ, блимнула й спалахнула яскравіше... Минула добра хвилина, перше ніж вони ввійшли в кухню.