Там не було нікого. Вони знову замкнули задній вхід, оглянули всю кухню, комору і нарешті спустилися до льоху. Та хоч як вони шукали, у будинку не було жодної живої душі.
Настав день. Вікарій і його дружина сиділи на першому поверсі у своєму дивному вбранні і все не могли оговтатися після нічної події, а поряд з ними досі горіла свічка.
— З усіх незвичайних випадків... — знову почав вікарій.
— Он Сузі, — сказала місіс Бантінґ. — Почекаймо, поки вона зайде в кухню, а тоді тікаймо нагору.
Розділ VI
Меблі, які з’їхали з глузду
Того самого ранку, коли Міллі ще не встигли завантажити роботою, містер і місіс Голл підвелися з ліжка й тихо спустилися до льоху. Вони мали діяти на самоті, і це було пов’язано з міцністю їхнього пива.
Вони зійшли в льох, і місіс Голл зрозуміла, що забула взяти зі спальні пляшку з настоянкою, щоб підмішати її до пива. Вона була головною в цій справі, але цілком природно, що по настоянку пішов містер Голл.
Він піднявся на сходовий майданчик і здивовано помітив, що двері до кімнати незнайомця відчинені.
Голл увійшов до своєї спальні і знайшов пляшку там, де вона й мала бути.
Вертаючись до льоху, він помітив, що засуви на надвірних дверях скинуті і двері зачинені тільки на клямку. У нього майнула думка, що це пов’язано з відчиненою кімнатою пожильця і з припущенням містера Генфрі. Він добре пам’ятав, що напередодні ввечері тримав свічку, коли місіс Голл засувала засуви. Він спинився, у подиві роззявивши рот, і пішов знову нагору з пляшкою в руках. Постукав у двері незнайомця. Відповіді не було. Постукавши ще раз, містер Голл розчинив двері навстіж і ввійшов до кімнати.
Він побачив те, на що очікував. Кімната була порожня. Але найдивнішим йому видалося те, що на стільці й на спинці ліжка лежали одяг і бинти незнайомця. Навіть капелюх висів на спинці ліжка.
Стоячи в кімнаті, Голл чув голос дружини, що долинав з глибини льоху. Вона нетерпеливилася і лютилася, судячи з того, що говорила дуже швидко, роблячи притиски на останніх складах слів.
— Джордже! Ти знайшов те, що мені потрібно?
Містер Голл обернувся до дверей і подався до дружини.
— Дженні! — крикнув він, перехилившись через поручні до льоху, — Генфрі каже правду! Нашого гостя немає в кімнаті. І на надвірних дверях відсунуто засуви.
Місіс Голл, не второпавши, про що йдеться, вирішила сама оглянути кімнату пожильця. Голл, із пляшкою в руці, ішов попереду.
— Його немає, — здивовано казав він, — але одяг його є. І де він може ходити роздягнений? Дуже дивно!
Коли вони піднімалися сходами, обом здавалося, що надвірні двері відчинилися й знову зачинилися. Але, побачивши, що двері зачинені і в коридорі нікого немає, вони не промовили жодного слова. Місіс Голл побігла сходами перша. На сходовому майданчику почулося чхання. Голл, який відстав від дружини на кілька сходинок, подумав, що чхає вона, а місіс Голл була впевнена, що то він. Вона широко розчинила двері до кімнати пожильця і з порога оглядала її.
— Справді диво! — сказала місіс Голл.
Їй здалося, ніби хтось позаду сопить, і вона була дуже здивована, коли, обернувшись, побачила, що містер Голл перебуває ще кроків за десять від неї. Правда, за мить він стояв уже поруч. Місіс Голл нахилилася й обмацала подушку, а потім і всю постіль пожильця.
— Холодна, — врешті сказала вона. — Він устав годину тому, а то й більше.
Тут сталося щось зовсім незвичайне. Постіль зібралася купою у формі стіжка, а потім перестрибнула через спинку ліжка — неначе чиясь рука вхопила її й відкинула вбік. Відразу по цьому крислатий капелюх незнайомця зірвався із спинки ліжка, окреслив у повітрі дугу і плюхнувся просто в обличчя місіс Голл. Потім туди ж полетіла губка з умивальника, а тоді й крісло, скинувши з себе пальто й штани таємничого гостя і заходячись сміхом, що нагадував сміх гостя, затим повернулося всіма своїми ніжками до місіс Голл, мить ніби цілилось, а тоді кинулося на неї. Місіс Голл, верескнувши, намірилася тікати, а ніжки вперлися їй у спину й виштовхали разом із містером Голлом із кімнати.
Двері за їхніми спинами грюкнули й замкнулися на ключ. Стілець і ліжко з хвилину, здавалось, виконували якийсь переможний танець, а потім запала тиша.
Місіс Голл, майже знепритомнівши, впала на руки містера Голла. Він звів дружину, за допомогою Міллі, вниз і дав їй зміцнювального напою.
— То були духи, — сказала місіс Голл. — Я знаю, то були духи. Я читала про них у газетах. Столи та стільці самі починають стрибати і танцювати...
— Ковтни ще трошки напою, Дженні, — попросив містер Голл. — Це допоможе тобі.
— Зачиніть двері! Не пускайте його більше! — кричала місіс Голл. — Я майже здогадуюся... Я мусила знати... Окуляри... Забинтована голова... Не ходить до церкви навіть у неділю... А пляшки... ті пляшки... Навіщо їх стільки порядній людині? Він понапускав у меблі духів. Мої меблі! Мої гарні старі меблі!.. У тому кріслі завжди сиділа моя матуся, коли я була ще дівчинкою. І подумати тільки, тепер це крісло кидається на мене!
— Випий іще трохи, Дженні, — вмовляв Голл. — Ти зовсім знервована.
О п’ятій годині, коли вулиця вже була залита золотим сонячним світлом, вони відіслали Міллі розбудити містера Сенді Воджерса — коваля, що жив навпроти, щоб повідомити про дивну поведінку меблів і попросити завітати до них. Містер Воджерс був чоловік розумний і дуже кмітливий, тому до дивної події поставився цілком серйозно.
— Побий мене грім, якщо це не чаклунство! — сказав коваль. — Йому тільки копит бракує.
Воджерс прийшов до Голлів дуже занепокоєний. Господарі хотіли повести його нагору, до кімнати незнайомця, але він, здавалося, туди не квапився і волів розмовляти в коридорі.
На тому боці вулиці з тютюнової крамниці вийшов учень Гакстера і почав відчиняти віконниці. Його теж запросили взяти участь в обговоренні. За кілька хвилин підійшов і сам містер Гакстер.
Розмов було багато, проте дій — жодних.
— Необхідно встановити факти, — наполягав містер Воджерс. — Обміркуймо, чи варто ламати двері до кімнати. Доки двері не поламано, їх завжди можна поламати, але коли двері поламано, їх уже не зробиш цілими.
Раптом двері до кімнати пожильця відчинилися, і всі з подивом побачили, як сходами спускається його закутана постать.
Незнайомець дивився на всіх вороже, повільно пройшов коридором і зупинився.
— Дивіться сюди! — сказав він, ткнувши пальцем у рукавичці.
Глянувши, куди показав незнайомець, вони побачили пляшку з настоянкою під дверима до льоху. А пожилець увійшов до вітальні і швидко, злісно грюкнув дверима перед самим носом візитерів.
Ніхто не промовив жодного слова, поки не стих грюкіт дверей. Усі здивовано перезирнулися.
— Ну, це вже... — почав був містер Воджерс, але не докінчив фрази. — Я пішов би й поговорив з ним, — сказав він містерові Голлу. — я вимагав би пояснень!
Знадобилося чимало часу, щоб переконати містера Голла зробити це. Нарешті він насмілився й постукав у двері незнайомця.
— Вибачте... — тільки й устиг вимовити містер Голл.
— Геть! — гримнув на нього незнайомець. — І зачиніть двері!
На цьому перемовини скінчилися.
Розділ VII
Викриття незнайомця
Незнайомець, зайшовши у вітальню о пів на шосту ранку, залишався там майже до полудня. Штори в кімнаті були спущені, двері зачинені, і після того, як він вигнав звідти Голла, ніхто не наважувався туди наближатись.
Весь цей час незнайомець нічого не їв. Він тричі дзвонив, останній раз розлючено і довго, але ніхто не відгукувався.
— Буде він проганяти мене геть, — розсерджено бурмотіла місіс Голл.
Чутка про нічну пригоду в домі вікарія вже облетіла місто, і люди жваво обговорювали обидві події. Голл і Воджерс відвідали суддю, містера Шеклфорса, і просили поради.