— Паскудне графство! І люди погані, — промовив голос.
— Правда? — сказав містер Томас Марвел. — Господи! Ну й черевики! Хай їм грець!
Він глянув через плече, щоб побачити черевики свого співрозмовника, але не побачив ні черевиків, ні ніг.
Він повернув голову — і знов не побачив ні черевиків, ні ніг.
На обличчі Марвела відобразився глибокий подив.
— Де ви? — спитав він, повертаючись. Але перед ним простиралася тільки широка рівнина, поплямована де-не-де кущами дроку.
— Чия п’яний? — пробурмотів сам до себе містер Томас Марвел. — Чи мені ввижається? Чи я розмовляю сам із собою? Якась чортівня...
— Не хвилюйтеся, — промовив голос.
— Годі вже! — скрикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на рівні. — Де ви? Де ви?!
— Не хвилюйтеся! — повторив голос.
— Та де ви? — знов вигукнув містер Томас Марвел. — Де ви? От я побачу вас... А може, ви поховані? — спитав він по недовгій мовчанці.
Голос не відповів. Містер Томас Марвел стояв напівбосий, збентежений, майже скинувши куртку.
— Пі-пі-пі! — цвірінькнула десь вертихвістка.
— Теж мені пі-пі-пі, — сказав містер Томас Марвел. — Тепер зовсім не час дуркувати.
Рівнина на всі боки, хоч куди глянь, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася на схід і на захід, і не було на ній жодної живої душі. Тільки вертихвістка, що озивалася до містера Томаса Марвела, була й у порожньому блакитному небі.
— Господи милосердний! — сказав містер Томас Марвел, натягуючи на плечі куртку. — Тож я випив. Так я й думав.
— Ні, — промовив голос. — І з нервами у вас усе гаразд.
— Господи! — простогнав містер Томас Марвел, і обличчя йому побіліло. — Я випив, — повторив він безгучно, роззираючись. — Але, присягаюся, я чув голос, — прошепотів він.
— Звичайно, ви чули.
— Знову! — скрикнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічно притискаючи руку до лоба.
Раптом щось ухопило його за комір, струснуло, і в голові йому запаморочилось.
— Не будьте дурнем! — вигукнув голос.
— Я з глузду з’їхав... — сказав містер Томас Марвел. — Кепсько. І все через ті черевики. Справді, я божевільний. Або зі мною розмовляє привид.
— Ні, ти не божевільний, — промовив голос. — Послухай.
— От же ж, — сказав містер Марвел.
— Та постривай! — у голосі чулося насилу стримуване роздратування.
— Що? — зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось штурхнуло його пальцем у груди.
— Ти думаєш, що я тобі ввижаюся?
— А як же ж? — спитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.
— Гаразд, — з полегкістю мовив голос. — Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.
— Та де ж ви?
Голос не відповів. У повітрі біля самого плеча містера Томаса Марвела просвистів камінець. Містер Марвел побачив, як камінець підстрибнув угору, пролетів дугою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Він був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще посвист — і камінець, ударившись об його голий великий палець, відскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дриґнув ногою і закричав. Він кинувся навтьоки, наштовхнувся на якусь невидиму перепону, полетів шкереберть і отямився, уже сидячи на землі.
— Ну, — промовив голос, коли й третій камінь, описавши криву, завис у повітрі над головою містера Томаса Марвела, — то це все тобі ввижається?
Містер Томас Марвел відчайдушно спробував підвестися, але знову впав на землю. Лежав він спокійно.
— Якщо ти пручатимешся, — попередив голос, — я дам тобі камінцем по голові.
— Добре, — сказав містер Томас Марвел, сидячи на землі, потираючи забитий палець і не спускаючи ока з третього камінця. — Нічого не розумію. Камінці літають. Камінці розмовляють. Камінці звалюють з ніг. Кінець мені!
Третій камінь упав на землю.
— Все дуже просто, — сказав голос. — Я — невидимець.
— Казна-що, — сказав містер Томас Марвел, кривлячись від болю. — Де ви ховаєтесь і як ви це робите? Ніяк не второпаю. Здаюсь.
— Добре, — промовив голос. — Я невидимий, нічого більше. І хочу, щоб ти це зрозумів.
— Це я зрозумів. Вам нема чого сердитися, сер. Ну а тепер... Поясніть мені, як ви це робите?
— Я невидимий. Це головне. І зрозумій, що...
— Та де ж ви? — перебив містер Марвел.
— Тут. За кілька кроків від тебе.
— Облиште. Я не сліпий. Ще почніть доводити мені, ніби ви — просто повітря.
— Правильно. Я — повітря, і ти дивишся крізь мене.
— Що? В вас так-таки нічого нема? Може, ви тільки голос, га?
— Та ні, я — такий самий, як і всі люди, — я мушу пити, їсти, ховатися від негоди... але я невидимий. Розумієш? Невидимий. Це дуже просто. Невидимий.
— Значить, ви справжній?
— Звісно, справжній.
— Якщо ви справжній, дайте мені руку, — попросив Марвел.
Тієї ж миті він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя.
Марвел неймовірно здивувався.
— Оце так! — скрикнув він. — Куди там ті півнячі бої. Дивно! І крізь вас я можу побачити кролика аж за милю звідси. У вас не видно нічого... крім... — Містер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою. — Чи не їли ви хліба з сиром? — спитав він, тримаючи невидиму руку.
— Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.
— Ага! Хоч ви ніби й дух.
— Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти гадаєш.
— Е, як на мій вбогий розум, то досить дивне, — сказав містер Томас Марвел. — Але як ви спромоглися, до біса?
— Довго розповідати. І до того ж...
— Я досі не можу оговтатись.
— Тепер я скажу вам так: по-перше, мені потрібна допомога, тому я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я ладен був убити когось... І побачив тебе...
— Господи! — зітхнув містер Марвел.
— Я підійшов, повагався... пішов далі...
Обличчя містера Томаса Марвела красномовно говорило про його почуття.
— Потім я зупинився. Це, сказав я собі, невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен. Тоді я підійшов до тебе. І...
— Господи! — застогнав містер Томас Марвел. — Мені в голові паморочиться... Та дозвольте запитати: чого ж вам від мене треба? Якої допомоги? Господи! Невидимець!
— Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одяг, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш... Але ти допоможеш мені... мусиш допомогти!
— Стривайте, — сказав містер Томас Марвел. — Я занадто приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені встати... Я мушу трохи отямитись... Ви ж мало не розбили пальця. Все це так неймовірно. Нікого на землі, нікого в небі. На цілі милі довкола нікого немає, тільки природа. І раптом голос, голос, із неба! І камінці! Господи милосердний!
— Візьми себе в руки, — відповів голос. — Тобі треба зробити те, що я скажу.
Містер Томас Марвел надув щоки й округлив очі.
— Я вибрав тебе, — пояснив голос. — Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимця. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи — і я зроблю для тебе дуже багато. Невидимець — могутній! — На хвильку він замовк, щоб чхнути. — Але якщо ти викажеш мене, — вів далі голос, — якщо ти не зробиш того, що я звелю...
Він замовк і боляче ляснув містера Марвела по плечу. Той з переляку аж скрикнув.
— Я не викажу вас, — запевнив містер Марвел, намагаючись ухилитись від невидимих пальців. — І не думайте навіть такого. Я щиро хочу допомогти вам. Скажіть, що я маю робити. Господи милосердний! Усе, що ви забажаєте, я зроблю з величезним задоволенням.