Марсіани невтомно метушилися всю ніч, вони безперестану щось там клепали, ладнаючи свої машини, і стовп зеленаво-білого диму підіймався до зоряного неба.
Десь, мабуть, уже близько одинадцятої через Горсел пройшла сотня солдат; згодом вони стали охоплювати вигін. Невдовзі через Чепгем пройшла ще одна сотня й обступила вигін із півночі. Кілька офіцерів з Інкерманських казарм ще раніше з’явилися на вигоні, і один з них, майор Іден, пропав без вісти. Опівночі командир полку підходив до Чепгемського мосту і там розпитував натовп. Представники військової влади, гадаю, побоювалися серйозної небезпеки. Близько одинадцятої, як наступного дня повідомляли газети, гусарський ескадрон та чотири сотні солдатів Кардиганського полку із двома кулеметами виступили з Олдершота.
Одразу після півночі юрба на дорозі до Чертсі біля Вокінга, побачила, як у сосновому лісі на північний захід від них упав метеорит. Він летів та залишів за собою зеленавий слід. Це був другий циліндр.
Розділ IX
Битва починається
Субота залишила у мене пам’яті тривожні спогади. Це був гнітючий день: стояла спека й задуха, барометр, як мені казали, весь час коливався. Я майже не спав — дружині, правда, пощастило заснути — і встав разом із сонцем. Ще до сніданку я вийшов у садок і прислухався, але з вигону чути було тільки жайворонкові співи.
Молочар прийшов, як звичайно. Я почув скрип його візка й підійшов до хвіртки дізнатися про новини. Він сказав, що вночі військо оточило прибульців, чекаючи на появу важкої артилерії. Раптом із Вокінзької станції долинув такий знайомий заспокійливий гуркіт поїзда.
— Їх не вбиватимуть, — сказав молочар, — якщо в цьому не буде потреби.
Потім я побачив сусіда, який полюбляв порпатися у саду, і до сніданку розмовляв із ним. Ранок був звичайний. Садівник запевняв, що війська захоплять марсіан у полон або й зовсім їх знищать за один день.
— Шкода, що не можна з ними якось по-доброму, — сказав він, — цікаво було б дізнатися, як живуть на іншій планеті. Може, ми б щось і перейняли від них.
Він підступив до огорожі й простягнув мені пригорщу суниць — сусід був завзятливий та й щирий садівник. Водночас він розповідав про пожежу в сосняку, до якого прилягає байфлітське поле для гольфу.
— Кажуть, там упала така сама штуковина, але інша. На мою думку, правда, з нас досить і однієї. Всі ці руїни страховим компаніям виллються в копійчину, — добродушно посміхнувся він. — Ліси й досі палають, — він показав на димову завісу, — до того ж земля вкрита грубим шаром торфу та глиці, тому вони горітимуть ще не один день.
Споважнівши, сусіда згадав про «сердешного О’Ґілві».
Після сніданку я вже не міг працювати й пішов на вигін. Поблизу залізничного мосту я побачив групу солдатів, це, здається, були сапери — розхристані, в маленьких круглих шапках, брудних червоних уніформах, із-під якої виднілися голубі сорочки, в чорних штанях і простих чоботях. Вони сказали, що за канал нікого не пропускають. Глянувши на дорогу до мосту, я побачив там солдатів Кардиганського полку на варті. Я розповів їм про свою вчорашню зустріч із прибульцями. Солдати ще не бачили марсіан, мали про них дуже невиразне уявлення, тому й розпитували мене з неприхованою цікавістю. Потім вони сказали, що й самі не знають, хто дав команду вивести війська. Ходили чутки, ніби серед кінної гвардії дійшло навіть до непослуху. Сапери, освіченіші за простих солдатів, упевнено обмірковували незвичну тактику можливих боїв. Коли я розповів їм про тепловий промінь, серед них спалахнула суперечка.
— А я кажу, що треба прикритися, підповзти до них близько та й кинутись в атаку, — сказав один.
— Еге ж! Надумав, — відповів інший, — чим же ти прикриєшся від отого вогню? Хіба хмизом, щоб більше підсмажитись? Підійти б оце до них якомога ближче та й вирити окопи — он що!
— Які там у біса окопи! Ти, крім них, нічого й не знаєш. Родитися б тобі, Сніппі, кроликом.
— То в них, виходить, зовсім нема шиї? — затягуючись цигаркою, несподівано озвався смуглявий солдатик.
Я ще раз описав марсіан.
— Та це щось... ніби восьминоги, — вирішив він. — Виходить, будемо воювати з рибами.
— Таку тварину і убити не гріх, — відповів перший солдат.
— Чому б не пустити в них снаряда та одним махом не покінчити з усіма? — вигукнув той самий сміглявий солдатик. — А то, гляди, вони ще накоять лиха.
— Та де ті ще снаряди! — мовив перший. — А часто спливає. Я певен, що їх треба атакувати, і атакувати негайно.
Солдати продовжили сперечатися. Через кілька хвилин я їх залишив і пішов на станцію по ранкові газети.
Не хочу втомлювати читача описом цього довгого ранку і ще довшого дня. Мені не пощастило й глянути на вигін, бо навіть дзвіниці в Горселі й Чепгемі було передано до рук військових властей. Солдати, з якими я розмовляв, самі нічого не знали, а офіцери чи таємниче мовчали, чи були дуже заклопотані. Населення за спиною війська почувалось спокійніше. Від Маршалла, власника тютюнової крамниці, я почув, що його син загинув на вигоні. Військова влада веліла населенню з околиці Горсела замкнути й залишити свої будинки.
Близько другої, вкрай стомлений, бо стояла страшенна спека й духота, я повернувся додому. Щоб трохи освіжитися, я постояв хвилину під холодним душем, а пізніше (вже о пів на п’яту) вирішив піти на залізничну станцію по вечірні газети, — в ранкових я знайшов лише неточний опис загибелі Стента, Гендерсона, О’Ґілві та інших. Вечірні газети, однак, не повідомили взагалі нічого нового.
Марсіани не показувались. Очевидно, вони були чимось заклопотані у своїй ямі: звідти чувся металевий стукіт і майже весь час струмував дим. Гадаю, вони готувалися до бою. «Нові спроби встановити якийсь контакт за допомогою сигналів виявилися марними», — без жодної фантазії повідомляли газети. Один сапер казав мені, що якийсь солдат підняв із окопів на довгому дрючку прапор. Але марсіани звернули на те не більше уваги, ніж ми б на коров’яче «му-у-у».
Мушу зізнатися, що вся ця військова підготовка, вся ця облога дуже збуджувала мене. Моя уява розходилась, я вже почав вигадувати різноманітні способи розгрому нападників. Як отой школяр, я марив про битви й незвичайні подвиги. Тоді мені здавалося, що в нас є певна перевага: адже ж прибульці в тій ямі мали зовсім безпорадний вигляд.
О третій з боку Чертсі чи Едлстона пролунали гарматні вибухи. Сусіди припустили, що то обстрілюють сосновий ліс, куди впав другий циліндр. Напевне з метою розбити його, поки він не відкрився. Але важка гармата для обстрілу першого циліндра прибула до Чепгема лише з п’ятим ударом годинника.
Увечері, близько до шостій, ми з дружиною сиділи за чаєм в альтанці, та жваво розмовляли про наступ на марсіан. З вигону долинув приглушений вибух, і тут же запалав огонь. Одразу ж поблизу прокотився такий гуркіт, аж задрижала земля. Вискочивши з альтанки, я побачив, що дим і червоне полум’я охопили верхівки дерев навколо Східного коледжу, а дзвіниця сусідньої церковки валиться на землю. Вежа в мусульманському стилі вже зникла, дах коледжу мав такий вигляд, ніби по ньому стріляла стотонна гармата. Димар нашого будинку розсипався, ніби від удару снаряда, уламки цегли зі стукотом покотилися по черепиці, й перед вікном мого кабінету виросла купа червоного череп’я.
Ми з дружиною стояли мов укопані. Ясно було, що коли тепловий промінь пройшовся по будинках коледжу, то тепер весь Мейбері-гіл опинився у зоні його дії.
Вхопивши дружину за руку, я потяг її на вулицю. Потім я покликав і служницю, пообіцявши збігати на мансарду по її скриньку, за якою вона так побивалася.
— Тут залишатися не можна! — Ледве встиг я це сказати, як із вигону загуло знову.
— Куди ж нам іти? — розпачливо запитала дружина.