— Зрозумів вас, сер, — відповів Ведмідь.
По дорозі додому він подзвонив черговим двох основних закордонних спецслужб Америки — Центрального розвідувального управління і Агентства національної безпеки. А закінчивши розмову, перейшов на спринтерський біг, відчувши такі знайомі йому приємну втому в ногах і печіння в легенях. Якщо цей інцидент в Україні розвиватиметься, як він і гадав, то мине ще багато часу, перш ніж знову зможе відчути всю розкіш ранкової пробіжки.
Уже за сорок п’ять хвилин, після швидкого душу і зміни одягу, він поспіхом поцілував дружину Тоню, яка ще дрімала в ліжку, зазирнув до кімнати досі сплячих дітей і поїхав на машині у Білий дім. Незабаром Ведмідь сидів у його західному крилі за столом зі своєю першою у цей день чашкою кави. Поки він нею смакував, вивчив звіти ЦРУ і АНБ про напад на школу в Донецьку, добре розуміючи, що час для спокійних роздумів скінчиться, щойно прибуде бос.
До офісу, де сидів Ведмідь, увійшов генерал Ейб Мак-Вайт — головнокомандувач військ спеціального призначення, який мав більше 180 сантиметрів зросту і навіть перед виходом у відставку залишався таким само струнким, як і в молодості, наче ковбой з Вайомінгу, — коли ще бійцем підрозділу «Дельта» наганяв на всіх страху.
Ведмідь зауважив, що чоловік, якого міністр оборони США Роберт Гейтс описував як «найкращого воїна і бойового командира з усіх, що він колись зустрічав», кивнув на знак привітання, нічого не сказавши. Він знав, що ця людина ще до світанку пробігла 16 кілометрів і їстиме сьогодні лише веганську їжу. Ведмідь був у захваті від генерала, але мав визнати, що анітрохи не хоче бути схожим на нього.
Мак-Вайт узяв звіти ЦРУ та АНБ і ретельно вивчив їх. І тільки коли закінчив, він заговорив.
— Доброго ранку, Ведмедю, — тон його був спокійним і владним, а мова лаконічною. — Як пробіжка? — очі Мак-Вайта весело блищали, і Ведмідь усміхнувся.
— Трохи більше спринту, ніж зазвичай, сер. А ваша?
— Тут чогось бракує, — Мак-Вайт знову проглядав звіт ЦРУ і, мабуть, думками, був десь у похмурому передмісті Донецька. Він подивився на світлини решток школи, зруйнованої серією нищівних залпів із БМ-30 «Смерч» — реактивної системи залпового вогню, здатної випустити за тридцять вісім секунд дванадцять ракет 300-міліметрового калібру.
— Ми знаємо, що українці й раніше використовували цю зброю на Донбасі, але впевнені, що їхня важка артилерія розташована далеко від зони бойових дій, як і передбачено у «Мінську-2» домовленостями про припинення вогню. Тож зрозуміло, що ніхто з наших прибічників не здійснював би обстріл із території України... Проте залп був зроблений з боку українського кордону, — генерал не так ставив запитання, як констатував факти.
— Я бачив це, сер, — кивнув Ведмідь. — Сигнал руху, перехоплений АНБ і підтверджений англійцями, свідчить про те, що за цим стоять росіяни. Або вони випустили ракети, або їхні маріонетки це зробили. Єдиним поясненням такого жахіття може бути те, що росіяни хочуть звинуватити в цьому українців, аби мати привід для скасування угоди про припинення вогню. — Мак-Вайт щось пробурмотів на знак згоди.
На столі у Ведмедя задзвонив телефон. Він взяв слухавку, а потім уважно слухав і кивав.
— Ми приїдемо саме зараз, — він подивився на Мак-Вайта. — Пані президент готова вислухати вашу ранкову доповідь, сер. Вона буде в оперативному штабі за п’ятнадцять хвилин.
Невдовзі вони вже сиділи в освітленому неоном приміщенні оперативного штабу Білого дому з величезними моніторами і купою комп’ютерів. Президент із похмурим лицем розглядала на екрані світлини з понівеченими дитячими тілами, які несли до машин швидкої допомоги або просто залишали надворі, прикривши обличчя, в очікуванні транспортування у морг. Саме тоді, коли під час брифінгу спікер доповідав, що все свідчить про російське втручання, CNN урвав свій прямий ефір для екстреного випуску новин московської «Russia Today».
Камери були сфокусовані на лисячому обличчі та холодних блакитних очах президента Росії, який сидів за столом у своєму кремлівському кабінеті на тлі російського прапора із золотим двоголовим орлом. Це була лише невелика частина довгої промови, проте її англійські субтитри все одно лякали.
— Батьківщина не може стояти осторонь, коли вбивають її дітей. Вершиною безчинства стала атака та знищення американськими літаками одного з наших пілотів. Припиняти вогонь в Україні немає сенсу. Вона мусить за все заплатити... — CNN вже повернулися до інших новин, але в оперативному штабі стояла тиша.
Ведмідь спостерігав за президентом, поки та стримано дивилася на присутніх за столом. Ніхто не наважувався заговорити. Ліни Тернер Діллон лише п’ять місяців тому урочисто прийняла найвищий державний пост як 45-й президент Сполучених Штатів Америки, і це була перша серйозна військова криза за її президентства. Ведмідь провів у Вашингтоні достатньо часу для того, щоб знати речі, не відомі всім іншим за столом, а саме — як вона реагуватиме на такий інцидент. Мовчання було найкращим способом не накликати на себе немилість президента.
Та й хто міг би сказати, як вона реагуватиме на цю бійню? Видаючись у свої шістдесят на двадцять років молодшою, ця жорстка бізнесвумен була колись виконавчим директором гігантської канадської золотодобувної компанії та стала лідером у чоловічому світі, а минулого року несподівано перемогла на президентських виборах. Охайно вбрана, із сяючою висвітленими прядками зачіскою, вона підкреслювала свою жіночність спідницею, а не брючним костюмом. Добре знала: якщо хочеш досягти вершин у бізнесі — маєш приймати складні рішення. Та до цього ранку від таких рішень не залежало чиєсь життя. І ось тепер двоє чоловіків, яких вона відрядила в Україну, були мертві, а їхні товариші — викрадені.
Роздуми Ведмедя перервав офіцер оперативного штабу, який підійшов до нього ззаду, торкнувся плеча і передав звіт ЦРУ з позначкою «Цілком таємно». Ведмідь швидко глянув на заголовок, встав і поклав звіт перед Мак-Вайтом. Той поспіхом прочитав першу сторінку і подався вперед, порушуючи тишу:
— Можна, пані президенте?
— Прошу, генерале. Мені потрібна ваша порада, — відповіла вона.
— Пані президенте, те, що ми спостерігаємо, є класичною російською тактикою залякування і перекручування подій. ЦРУ погоджується, що саме Росія почала цю атаку на школу в Донецьку. Ми щойно бачили, — жестом Мак-Вайт вказав на телевізор, який досі був увімкнений, але вже без звуку, — що президент Росії використовує її як привід для розгортання бойових дій в Україні, стверджуючи, що саме український уряд порушив режим припинення вогню. Це — остання доповідь ЦРУ, — він показав документ, який Ведмідь щойно передав йому. — Все стає зрозумілим, якщо ознайомитися з інформацією, яку ми збирали протягом деякого часу. Росіяни починають вторгнення зі сходу України. Їхня найближча ціль — створення наземного коридору до Криму.
Президент примружилася.
— Ви ж пам’ятаєте, пані президенте, — Ведмідь бачив, що Мак-Вайт помітив, як вона на мить зніяковіла, коли йшлося про географічні деталі та стратегію, і відразу ж їй допоміг, — український уряд, як і раніше, утримує територію між Кримом і Росією. А це близько двохсот сорока миль від кордону до кордону. Росіяни хочуть з’єднати території і зробити те все частиною Росії. Це і є вторгнення.
Президент США, найвпливовіша людина у світі і головний командувач найпотужніших у ньому збройних сил, намагалася проаналізувати інформацію, перш ніж відповісти.
— Генерале, що ви пропонуєте нам робити? — Її голос був твердим і позбавленим будь-яких емоцій.
— Пані президенте, ми мало що можемо зробити, окрім як відрядити наших інструкторів і більше не дати росіянам можливості взяти заручників. Україна не є членом НАТО, тому ми не можемо воювати через неї з Росією. Це означає, що українці повинні самотужки вийти з цього становища. Але у мене є кілька рекомендацій. Перша, — наголошуючи на сказаному, Мак-Вайт підняв вказівний палець лівої руки і затиснув його правою. — Ми повинні спробувати запевнити всіх, що Захід — це єдине ціле. Тобто ми маємо звернутися до наших ключових союзників у НАТО. Я пропоную вам почати з президента Франції. Зрештою, останні кілька років Франція була добре представлена на Близькому Сході та в Африці. Я думаю, ви повинні зателефонувати прем’єр-міністру Великої Британії. Щоправда, британці не були активними після Афганістану та й в провінції Гільменд вони мусили приймати допомогу від корпусу морської піхоти США.