Потім були два роки служби командиром взводу і півтора року в навчальному полку, де викладав новобранцям нелегку науку піхотної справи. Пізніше знову опиниться в 1-му батальйоні Мерсійського полку і вже керуватиме взводом розвідки. Тоді це була найбажаніша в батальйоні робота для молодого офіцера. Та попри всі зусилля зберегти ентузіазм, у його голову дедалі частіше закрадалася думка про відсутність будь-яких змін у житті.
І ось тепер ця навчальна група в Латвії стала для Морланда чимось новим, цікавим та незвичайним. Або принаймні все таким здавалося донедавна, поки не закінчилися тренування і до нього не підійшов сержант Денні Вайлд — його права рука і нагороджений військовим хрестом досвідчений ветеран Афганістану й Іраку, — та схвильовано не сповістив: щойно отримав електронного листа з батальйону з підтвердженням, що його рапорт уже підписано і він іде у відставку.
— Ідеш куди?! — здивовано запитав Морланд. — Ні, ти не можеш...
Говорячи це, він чудово розумів, як безглуздо звучать його слова. Авжеж, Вайлд міг це зробити — так само, як і більшість найкращих офіцерів та військовослужбовців із сержантського складу батальйону. І кількість таких відставок невпинно зростала.
Морланду здавалося, що армію полишали передусім розумні та ініціативні люди — ті, кому було відомо, як можна використати свої знання та навички у цивільному житті. А залишались у ній тільки дійсно віддані справі або ті, кому бракувало ініціативи та драйву. І він намагався зрозуміти, до якої ж категорії належить сам.
— Чому? — запитав мляво, розуміючи, що мусить дізнатися причину і хоча б постаратися відмовити сержанта від цього.
— Чому? Сер, годі вам. Бути військовим — це, безумовно, шляхетна справа. Але життя в казармах... більше не приваблює мене. Хай там що, а дружині вже набридло миритися з тим, що чвертю армії керують представники цивільного світу, неспроможні подбати про тих, хто носить погони. А тепер вони ще й хочуть скасувати ті пільги і надбавки, які хоч трохи полегшували життя. Я вважаю, що краще залишити все, поки ще почуваєшся на коні.
Біда в тім, що він не міг заперечити жодному слову, сказаному щойно Вайлдом. І коли вже зрозумів, що продовжувати дискусію безглуздо, побачив на доріжці командира бази, який наближався до них.
— Томе, вас викликають у Ригу. Директор Бюро захисту Конституції Юріс Берзіньш хоче бачити вас. Поїдете на моїй машині.
Така заява стала для Морланда цілковитою несподіванкою, оскільки він не вважав себе аж такою важливою персоною, щоб віч-на-віч зустрічатися з головою латвійської таємної служби розвідки.
— Так, сер! — відповів він і подав знак Вайлду, щоб той продовжував без нього.
Коли розписувався на складі за отриману зброю, раптом подумав, що, можливо, його викликають через події в Україні. Безумовно, у військах спеціального призначення Латвії, де він працював, були впевнені, що Росія рано чи пізно нападе і на них. Минулого вечора весь особовий склад за вечерею в їдальні був похмурим. Розмови точилися лише навколо того, що цей останній наступ на Україну просто відволікав усіх від можливої значно більшої атаки на країни Балтії.
Коли ж запитали думку Морланда про те все, він спробував висловитися перед начальством обережно: хоч і не демонстрував відкритої незгоди, однак радив усім не реагувати так емоційно. Проживши три тижні в Латвії, він добре розумів, що сусідство з войовничою Росією може викликати параною у будь-якої демократичної проєвропейської держави, передусім у тієї, де живе дуже невдоволене російськомовне населення. Але тепер ідеться про напад на країну-члена НАТО, а то вже зовсім інша річ.
Набута в британській армії розсудливість і постійні розмови більшості офіцерів середнього рангу про часи холодної війни змушували подумки ностальгувати за тими буремними і небезпечними часами, коли ворог був очевидним, а військовий бюджет повністю забезпечував усі потреби армії. Але світ рухався далі, і тепер він став значно тіснішим. Навіть Росія мусила навчитися жити в межах сучасного світового порядку, якщо хотіла домогтися процвітання.
Але Морланд також пригадував часом цинічного пана Міджлея та його уроки в школі, які спонукали замислитися.
— Хлопче, послухай, — говорив він зі своїм звичним для жителів Рочдейла акцентом. — Чого нас постійно вчить історія? Коли всі впевнені: ось саме це станеться, можеш закладатися на дім і собаку, що вийде зовсім протилежне. Іще: ніколи не слухай політиків. Бо серед них так мало тих, хто хоча б трохи знає історію.
За годину Морланд уже був у Ризі та сидів у незнайомій йому урядовій установі. Панові Берзіньшу було трохи за шістдесят. Чоловік із копицею сивого волосся та гострими рисами обличчя нахилився вперед:
— Дуже радий, що ви заїхали, друже. У мене є трохи чаю... Я замовляю собі «Твайнінгс», щоб і далі пити свій улюблений «Інгліш Брекфест».
Берзіньш, син латвійських біженців і колишній старший офіцер британської армії, народився і виріс у Великій Британії, розмовляв бездоганною англійською з помітним сандхерстським акцентом. Він справді був дитям свого часу. Після розпаду Радянського Союзу в 1991-му переїхав до Латвії і згодом став директором Бюро захисту Конституції — служби внутрішньої безпеки і контррозвідки Латвії. Морланд бачив, що він стежить за кожним його словом.
— У нас тут з’явилася дуже заплутана справа, і мені потрібна допомога британців. Знаю, ви прибули сюди для надання консультацій нашому підрозділу спеціального призначення, і перед вами відкриті двері багатьох установ Великої Британії, а в нас обмаль часу. Сьогодні рано-вранці біля пам’ятника Свободи поліцейські виявили тіла двох лідерів Російського союзу Латвії — Петрова і Задонова. Склалося враження, що там сталася п’яна бійка: навколо лежали розбиті пляшки з-під пива та горілки, а в цих двох були перерізані горлянки. Але коли ми обстежили все більш ретельно, то виявили, що в обох чоловіків зламані шиї. Хочу сказати, що все було зроблено доволі професійно. Однак найбільший інтерес у цій справі викликають вирізані на грудях кожного з убитих, над серцем, знаки Латиського легіону, які були виявлені під час огляду їх у морзі. Латиський легіон — це дві дивізії, які нацисти ще під час останньої війни сформували в Латвії, щоб воювати з росіянами.
— Так... — промовив Морланд, до кінця не розуміючи, чого від нього чекають. Як командир піхотного взводу розвідки він зараз почувався некомфортно.
— Цілком зрозуміло, що це діло рук росіян. Ми вже тривалий час спостерігаємо, як вони, послуговуючись звичайною пропагандою та дезінформацію, намагаються дискредитувати і підірвати Латвію зсередини. Про це мені повідомляють також литовські та естонські колеги. Поки що нічого надзвичайного не сталося. Принаймні нам так здається. Але минулого тижня, напередодні запланованої демонстрації, лідери Російського союзу Латвії активізували свою діяльність. Ми знаємо, що вони спілкувалися з одним росіянином, який нещодавно приїхав до країни. Він новачок, і ми, звісно, стежимо за ним. Однак нам би не завадила підтримка вашої групи для моніторингу завтрашньої демонстрації. Ми бачимо всі ознаки того, що ситуація може вийти з-під контролю. Я призначив для співпраці з вами офіцера зв’язку. Вона чекає надворі. Я вас познайомлю, і можете братися до роботи вже зараз.
Берзіньш натиснув кнопку на телефоні внутрішнього зв’язку:
— Будь ласка, нехай зайде Марина.
Відчинилися двері, й на порозі з’явилася дуже гарна молода жінка.
Морланд намагався якомога невимушеніше дивитися на неї. Красуня була високою — мала близько ста вісімдесяти сантиметрів зросту, в чудовій фізичній формі, з попелясто-білим волоссям і високими вилицями. Він міг побитися об заклад, що вона займається бігом на довгі дистанції або лижним спортом. А може, і тим, і іншим. Жінка без жодного натяку на збентеження спокійно дивилася на нього своїми блакитно-зеленими очима, ніби оцінюючи.