Натовп наближався до Верманського парку, зазвичай затишного скверу з літнім театром у самому серці елегантного міста. Тож Морланд і його люди зі своїх позицій могли бачити та фільмувати, як під ними збільшується юрба.
Крауя вказала йому на одного з лідерів:
— Томе, бачиш того чоловіка середнього зросту, років тридцяти, із коротким темним волоссям та у флісовій куртці на блискавці й білій футболці? Він оточений організаторами.
— Побачив, — відповів Том.
— Ось він ніби тут головний, але новенький. Це той росіянин, за яким ми стежили. Переконані, що він зустрічався з Петровим і Задоновим тієї ночі, коли їх убили, але ми загубили його слід у старому місті. Гадаємо, він відряджений із Москви, щоб розхитувати ситуацію.
Морланд клацнув затвором свого цифрового дзеркального «Кенона» із зум-об’єктивом, який заповнило застигле у видошукачі обличчя чорнявого росіянина, що на нього вказала Марина.
— Упіймав тебе... виродку, — стишеним голосом сказав Морланд.
Коли юрба майже заповнила Верманський парк, раптом почувся гортанний рев: із-за будівлі університету на маніфестантів насувалася багатосотенна демонстрація націоналістів.
Ряди поліціянтів були затиснуті між двома натовпами людей, що рвалися вбивати одне одного. Націоналісти жбурляли в росіян «коктейлі Молотова» та бруски цегли. Ті також відповідали цеглою, осколками розбитих вікон та схованими під одягом кийками. Палали машини, і тут і там у провулках спалахували бійки — то вибухали стримувані гнів і лють етнічних росіян.
Морланд знову навів бінокль на лідерів натовпу та побачив, як росіянин говорить телефоном — коротко і по-діловому. Він віддавав наказ.
За мить з даху університету пролунали три прицільних постріли: помилитися було неможливо — так звучать постріли снайпера. Морланд усвідомив, що чув такий самий звук лише тиждень тому — коли латвійці демонстрували його людям, як працює російська стрілецька зброя. Йому навіть дозволили постріляти з цієї зброї, тож її різке клацання було знайоме, як і вона сама — особлива снайперська гвинтівка, розроблена саме для спецназу, — гвинторіз. Вона стріляє із дозвуковою швидкістю 9-міліметровими бронебійними кулями з вольфрамовим наконечником і пробиває щільну 6-міліметрову сталеву пластину з відстані ста метрів. Морланд тоді пожартував, що сподівається ніколи не опинитися не з того боку. І ось тепер, за тиждень, він перебуває тут, а якийсь виродок стріляє із такої гвинтівки по юрбі внизу.
Потім, за кілька секунд, пролунала уривчаста автоматна черга на півмагазина патронів. «Це звичайний калашников», — пробубонів Морланд. Тепер звук був таким, ніби стріляв якийсь божевільний, а не підготовлений професіонал. Морланд бачив, як юрба розсіялася і почала розбігатися. Він не міг визначити, звідки саме стріляють, і тому навів бінокль. На землі в калюжах крові корчилися в передсмертній агонії підстрелені люди.
Знімальна група «Russia Today», яка бозна-звідки з’явилася, почала знімати широким планом: трьох молодих російських дівчат, убитих оскаженілим озброєним бандитом, безсумнівно — націоналістом. Однак Морланд міг заприсягтися, що насправді їх убили снайпери спецназу з даху університету. Страшні світлини вже за якусь мить розійдуться по всьому світу.
Чи є ще жертви? Схоже, немає. Та додаткова автоматна черга була випущена для того, щоб увести в оману, а не вцілити. Морланд знав, що росіянин у чорній флісовій куртці з мобільником у руці, чия світлина була в його камері, і є тією людиною, яка спланувала це звірство та віддала наказ убивати. А це те саме, що й натиснути на гачок.
— Одного дня я тебе дістану, покидьку, — поклявся він.
07:00, середа, 18 травня 2017 року Національний центр управління обороною РФ (НЦУО), Москва
Того ранку Федір Федорович Комаров прибув до НЦУО рано — там мало відбутися засідання Воєнного кабінету. Новини з Риги він отримав телефоном у вівторок увечері, щойно повернувся у свою квартиру на вулиці Тверській. Він уже встиг відвідати тренажерний зал і повправлятися з президентом у дзюдо. Комаров ще раз перевірив запланований порядок денний сьогоднішнього засідання і тепер, чекаючи на президента, пив чай у кабінеті начальника — генерал-лейтенанта Михайла Філатова.
З кутка кабінету лунали звуки увімкненого телевізора. «Russia Today» у своїх новинах за добу знову і знову повторювала сюжет про вбивство трьох етнічних росіянок. З екрана телевізора на нього дивилися щирі усміхнені обличчя дівчат — перспективних студенток Ризького університету.
Комаров підняв склянку з чаєм, мовчки салютуючи майорові Вронському. Той добре дібрав жертв: дівчата були гарні. Лише сам цей фактор здатен викликати максимальне обурення та підсилити у ранкових новинах розповідь Ольги Батаман — дуже фотогенічної репортерки, яка вміє чітко висловлювати думку. Наразі обурення з того, що молоді, працьовиті, освічені росіянки, в яких усе було ще попереду, втратили життя від кулі бездушного фанатика. Та ще й під час мирного протесту проти дискримінації у фашистській латвійській державі. Саме після цього мають початися розпачливі звернення Російського союзу Латвії по допомогу. Російські матері в сльозах гнівно вимагатимуть від Росії захистити їхніх дітей, обурюючись, що латвійська поліція дала змогу вбивці втекти. Хто ж буде наступний?
Тим часом Філатов нервував. Молодявий начальник НЦУО, з гарною зачіскою та пухкими губами, більше схожий на модного перукаря, ніж на російського генерала, знав напевне, що сьогодні в нього буде дуже важливий день. Але цей день і небезпечний. Воєнний кабінет лише зрідка тут збирався, а це означало, що він і його персонал мали все зробити бездоганно.
Відкрита у грудні 2014 року будівля НЦУО, зведена в стилі класичного неосталінізму на березі Москви-ріки, символізувала могутність оновленої російської держави, воскреслої з хаосу та занепаду 1990-х після краху Радянського Союзу. Президент бачив себе новим Петром Великим із династії Романових. Він вважав, що йому випало на долю відродити велич Російської імперії. Нове максимально захищене й укріплене приміщення з величними конференц-залами, новими суперкомп’ютерами ультрасучасного центру обробки даних, таємними транспортними сполученнями для евакуації в разі потреби та майданчиком для вертольота було наочним доказом цього наміру. І хай краще все ідеально спрацює зараз, коли прийшов час, бо інакше в цій новій відродженій Росії на кін буде поставлено значно більше, ніж робота Філатова.
— Товаришу генерале, — роздуми Філатова перервав ад’ютант, — усі члени уряду зібралися, вертоліт президента чекаємо за десять хвилин.
Незабаром Комаров і начальник центру Філатов уже стояли на гелікоптерному майданчику НЦУО та дивились, як округлий корпус вподобаного президентом вертольота — вдосконаленої надійної російської робочої конячки Мі-8 — спускався у вихровому потоці вітру, реві двигунів та брязкоті гвинтів.
Бокові двері відчинилися. Не звернувши уваги на сходи, заздалегідь підготовлені наземним екіпажем, президент швидко вистрибнув із машини. Очі його ховалися за затемненими сонцезахисними окулярами, хоча день у Москві був похмурим.
Президент поблажливо кивнув Філатову, коли той віддав йому честь.
— До конференц-залу, — наказав він.
Філатов, трохи хвилюючись, повів президента повз почесний караул — військових, зростом, не нижче за сто вісімдесят п’ять сантиметрів, у відполірованих до блиску чоботах, із традиційною церемоніально зброєю в руках — старими радянськими самозарядними карабінами Симонова.
Вони увійшли в будівлю через автоматичні двері, а потім ліфтом спустилися в броньований підвал, де і розмішувався основний конференц-зал Воєнного кабінету із розставленими по колу столами та комп’ютерами на кожному з них. На стінах висіли інтерактивні екрани з картами, на яких докладно були зображені позиції російських і ворожих формувань під час стрімкого просування в Крим, а також супутникові світлини зруйнованого Маріуполя на південному Сході України. Інші екрани двадцять чотири години на добу транслювали новини «Russia Today», «А1-Jazeera», BBC та CNN.