— Наш вельмишановний, але завжди стурбований міністр фінансів Борис Миколайович буде щасливий про це дізнатися. Проте, — президент знизав плечима, — я впевнений, що він все одно знайде, про що хвилюватися.
— Саме тому бізнесменів і бухгалтерів не можна і близько підпускати до військової справи, — відповів Меркулов.
— Ви праві, — кивнув президент. — А тепер розкажіть мені, з якими ще проблемами стикаються британці.
Комаров знав, наскільки сильно президентові подобається, коли йому перед генералітетом розповідають про недалекоглядність та дурість його ворогів. Це не лише надавало йому впевненості в тому, що його плани таки спрацюють, а й нагадувало генералам, як їм пощастило мати такого головнокомандувача. Тож, як то кажуть, можна було вбити двох зайців одним пострілом.
— Що ж до їхнього колись непохитного флоту, то британці мають чимось замінити ті сторожові кораблі, які порізали на металобрухт. А для їхніх нових авіаносців іще немає літаків. І патрульних літаків берегової авіації, і протичовнових вони теж не матимуть ще принаймні два роки, хоч і вирішили їх закупити в 2015-му. Важко повірити: це ж острівна країна! Вони ж ніби мають розуміти море так само, як ми розуміємо сушу. Та ні, мабуть, не цей британський уряд.
— А що ж їхня колись знаменита армія? — не вгавав Меркулов. — За нашими оцінками, вони зараз такі слабкі, що їм важко буде розгорнути навіть бригаду, не кажучи вже про дивізію. Справді, коли минулого листопада вони направили до Польщі невеличку танкову групу на показові навчання НАТО, наші агенти у Великій Британії доповідали про поширення непідтверджених чуток, що ніби вони збиралися везти ті танки з Канади, де й утримується парк машин для тренування, бо у Британії просто жахливе обслуговування танків, а також зовсім погана ситуація із запасними частинами до них.
— А чому так сталося? — наполегливо цікавився російський президент.
— Бо вони використали танки, які мали у Великій Британії та Німеччині, для того щоб сформувати хоча б половину боєздатного танкового батальна. І це заради того, щоб не втратити обличчя.
— І що? Вдалося?
— Ні, — Меркулов знову дозволив собі усміхнутися, — хоч інші країни-учасники нічого й не сказали, бо занадто ввічливі. У нас є всі підстави вважати, що британська армія потрапила в дуже незручне становище, але їхні політики не захотіли нічого помічати.
— Нам справді пощастило, що цей міністр оборони завдав стільки шкоди. А як щодо здатності НАТО підсилити Латвію? — спитав президент.
— Все вказує на те, що славетні натовські сили надшвидкого реагування теж нікчемні. По-перше, вони організовані як одна бригада з п’яти тисяч осіб. Тож у них точно будуть труднощі зі швидким розгортанням будь-якого важкого обладнання. Окрім того, вони не мають постійного командування і складаються з окремих підрозділів, які ніколи не співпрацювали між собою і дислоковані по всій території Альянсу — від Албанії до Норвегії. А що ж решта сил реагування НАТО? Те саме можна сказати і про них, навіть гірше. Хай там що, а їхнє розгортання залежить від того, чи погодяться з рішенням Північноатлантичної ради всі двадцять вісім її членів. Наші друзі в деяких столицях запевняють, що така згода малоймовірна. Але навіть хоч би вони й погодилися, то рішення, швидше за все, буде прийняте надто пізно, — підсумував Меркулов.
— Отже, в Прибалтиці ми маємо порожні ворота? — запитав президент, дивлячись на присутніх за столом.
Усі згідливо закивали головами.
— Товариші, великий поет і драматург Вільям Шекспір сказав: «У людських ділах припливи є і відпливи. Зустрінь приплив — і піднесешся вгору». Зараз наш «приплив», і ми мусимо його використати. Історія нам не пробачить, якщо ми не скористаємося можливістю попередити подальшу агресію щодо нас і запобігти оточенню Росії Північноатлантичним альянсом. Ми маємо знищити НАТО, поки воно слабке.
Президент зробив ефектну паузу, а потім промовив дуже тихо, проте з погрозою в голосі:
— Починаємо наступ на Прибалтику.
10:00, четвер, 18 травня 2017 року Навчальна база «Адажі», Латвія
Том Морланд разом із Мариною Крауя, координатором латвійської внутрішньої служби розвідки, перебував у своєму тимчасовому офісі в тренувальному корпусі «Адажі», коли двометровий капрал Стів Бредлі знову почав налагоджувати зв’язок для проведення відеоконференції з Постійним об’єднаним штабом в Нортвуді. Операція була делікатною, і цей велетень виконав її на диво обережно.
На екрані з’явився конференц-зал штабу з логотипом Міністерства оборони Великої Британії — орлом та схрещеними мечами і якорем на задньому тлі, який цього разу набув уже нового, значно виразнішого змісту — ніби став наочною демонстрацією змін у світовому порядку, що відбулися лише за один день. Морланд бачив, що поряд із майором Джеррі Дінґлеєм сидів начальник балтійської групи Постійного об’єднаного штабу — підполковник Ніколас Ґрехем, лисуватий артилерист в окулярах із товстими лінзами, якого Морланд уже зустрічав під час інструктажу перед початком місії. Попри невеликий екран йому вдалося також розгледіти Нікі Алленбі, що сиділа збоку.
Нараду проводив Ґрехем. Почав він весело, по-компанійському.
— Доброго ранку, Томе. От вам і приємна місія в прекрасній Латвії. Ви таки змогли розворушити все на світі, прибувши туди!
Далі підполковник заговорив коротко, чітко і по суті:
— Дякую за попередній звіт про вчорашні події — дуже корисно було почитати. Ми роздали його людям у штабі та передали в уряд. Крім того, отримали багато донесень про вчорашні події. Те, що відбувається на російському боці кордону, теж непокоїть. Але спершу я хочу дізнатися подробиці вашого оперативного зведення, щоб відчути загальну атмосферу. Також хотів би мати повне уявлення про те, наскільки це було спровоковано російськими агентами або кимось іще.
Морланд швидко підсумував усе, свідками чого вчора були він і його люди, потім почав відповідати на запитання начальника балтійської групи.
— Сер, поза всяким сумнівом: те, що сталося вчора, було інспіроване ззовні. Безперечно, демонстрація вийшла з-під контролю в результаті ретельно спланованої та професійно проведеної операції. Я абсолютно переконаний, що керівники демонстрації причетні до так званої міліції, створеної етнічними росіянами. Я також впевнений, що завдяки Марині та латвійській службі розвідки ми знаємо, хто саме за цим стоїть.
— Продовжуйте далі, — наказав Ґрехем.
— Йдеться про чоловіка, на якого мені вказала Марина — того, чию світлину ми надіслали вчора ввечері нашими каналами зв’язку: чорна флісова куртка, темне волосся... Латвійці стежать за ним. Небезпечний тип. Підозрюю, що він зі спецназу, можливо — із ФСБ. Я цілком упевнений, що бачив, як цей чоловік на мобільник віддавав наказ снайперам зняти тих російських дівчат. Я також переконаний, що чув звук спеціальної снайперської гвинтівки, а потім чергу з калашникова — або для прикриття, або для дезорієнтування. Я лише минулого тижня стріляв із такої самої гвинтівки на стрільбищі, коли латвійці демонстрували нам російське озброєння.
— Зрозумів, Томе. Аналітики з відділу розвідки J2 саме зараз працюють зі світлиною. Наші люди також переглядають телевізійний матеріал зі стріляниною, оскільки це допоможе підтвердити ваш аналіз. Хороша робота.
— Напевно, Центр урядового зв’язку вже відстежує номер його мобільника. Я впевнений, що він пов’язаний із номерами, які ми передали вам раніше. Він подзвонив приблизно через десять хвилин після того, як я сфотографував його, — час зафіксовано на світлині.
Морланд запитально подивився на Алленбі.
— Не хвилюйся, Томе. Ми працюємо над цим.
— І це теж перевіримо. Я дам вам інструкції за хвилину. В нас є стратегічна інформація, яку ви маєте знати, — Ґрехем обернувся до Дінґлея, — Прошу вас, Джеррі.
У мікрофон заговорив Дінґлей:
— Томе, росіяни вже майже задушили спротив українців на південному сході — здається, там гру закінчено. Однак ми отримали повідомлення, що вони несподівано розпочали військові навчання, цього разу концентруючись у Західному воєнному окрузі та на Балтійському флоті. Також схоже на те, що Північний флот, який базується в Сєвероморську, на північ від Мурманська, і має доступ до Баренцевого моря, отримав наказ виходити в море з авіаносною ударною групою разом із кількома стратегічними атомними підводними човнами.