Генерал знову повернувся до Морланда:
— До нас регулярно зі сторони Пскова залітають важкі чотиримоторні транспортники Іл-76 — по п’ятнадцять-двадцять одиниць. І вони легко можуть умістити батальйон повітряного десанту з легкими бронемашинами. Підлітають до кордону, а коли наші радари повідомляють про небезпеку, звертають на північ і летять вздовж нього, потім повертаються назад до Пскова. Іноді вони це роблять по три-чотири рази, просто щоб грати в нас на нервах. Ми не реагуємо, але бачимо: варто їм захотіти, і вони дуже швидко зберуть величезне наземне військо. Ну і звісно, росіяни відстежують коли і що ми робимо у відповідь, а також розташування наших радарів.
— Хіба прибалтійські патрульні винищувачі їх не перехоплюють? — запитав Морланд. — Я знаю, що різні країни НАТО надають вам по черзі такі винищувачі для захисту повітряного простору.
— Якби ж то... — пробурмотів Балдеріс. — Усе залежить від того, яка країна їх надає. Британці, американці, данці, норвежці та французи все роблять добре. Але багато що залежить від чергового офіцера в Рамштайні в Німеччині, звідки вони отримують команду на зліт. Якщо той поводиться рішуче, то перехоплюють. Проте дуже часто росіянам це минається. Тому вони і вважають НАТО слабаком. І хто може гарантувати, що одного дня вони не з’являться прямо на наших кордонах і не підуть далі? Та й навіть якщо знищимо літак — буде запізно. Але це все теорія. Чотири винищувачі навряд чи зможуть змагатися з цілою дивізією.
— Справді, сер, — погодився начальник штабу. — Останнього тижня ми спостерігаємо значне збільшення кількості російських польотів як уздовж латвійських кордонів, так і з вторгненням у повітряний простір регіону, — на триста процентів більше, ніж за той самий час минулого місяця. Крім того, ми зафіксували переміщення суден російського Балтійського флоту в напрямку Калінінграда. Вони регулярно запливають у латвійські берегові води.
Балдеріс на мить замислився, а потім схвильовано промовив:
— Я знаю: росіяни вважатимуть, що послабили нас за допомогою своїх сил спеціального призначення, пропаганди та народних заворушень. Вони нанесуть удар, коли вважатимуть, що ми не здатні чинити опір. Та росіяни, як і колись, нас недооцінюють. Ми, не опираючись, дозволили їм увійти в нашу країну в 1939 році. Але цього разу так не буде... Тепер ми знаємо, що означає жити під їхньою владою. Ми на смерть битимемося з цими виродками.
Опанувавши себе, генерал звернувся до начальника штабу:
— Досить вже про «хороші» новини з Росії. А як щодо внутрішньої загрози?
— Сер, координатор Бюро захисту Конституції підтвердив, що СЗРН брала активну участь в учорашніх заворушеннях, — відповів начальник штабу і подивився на Марину, яка на знак згоди кивнула головою. — СЗРН продовжує закликати російського президента захистити їх. За нашими оцінками, в усіх місцях масового проживання російськомовних є представники цієї організації, які швидко активізуються, якщо Росія накаже. Ми будемо напоготові, коли вони оголосять мобілізацію у відповідь на призов у нашу Національну гвардію.
— Тож за цим треба слідкувати. Чим скоріше завершиться наша мобілізація, тим краще, — відповів Балдеріс. — Але нам для цього знадобиться ще кілька днів.
— Так, сер, — сказав начальник штабу. — Я щойно збирався про це доповісти. Наша мотопіхотна бригада Сухопутних військ у повній бойовій готовності рухається в напрямку попередньо визначених позицій. Морська флотилія патрулює узбережжя Балтійського моря та Ризької затоки. Ескадрон військово-повітряних сил розгортається разом із мотопіхотною бригадою, а ескадрон повітряної розвідки веде спостереження за всіма місцями можливого перетину кордону.
— А як щодо протиповітряної оборони? — поцікавився Балдеріс.
— Полк ППО прикриває попередньо визначені місця приземлення поблизу Риги. Боєприпаси і спорядження відвантажуються, центри військової підготовки перейшли в режим воєнного часу. Мобілізація в Національну гвардію йде за графіком: вже залучено велику кількість резервістів. За нашими оцінками, першим буде повністю укомплектовано Третій оборонний округ у Ризі — ймовірно, опівдні двадцятого травня.
— А Другий оборонний округ у Резекне? — спитав Балдеріс. — Якщо росіяни перейдуть кордон, його бійці першими стануть на шляху загарбника. Хоч вони і чинитимуть опір, але, боюся, не зможуть зупинити ворога, бо сили будуть нерівними.
— Національна гвардія в Резекне вже до півночі двадцятого травня має бути в повній бойовій готовності.
— Зробіть усе можливе, щоб прискорити підготовку, — Балдеріс повернувся до командувача Сухопутних військ, який сидів поряд із ним. — Я візьму це під контроль.
Далі він звернувся до начальника штабу:
— А що з нашими спеціальними силами — підрозділом спеціального призначення? Я хочу, щоб вони залишалися в Адажі як мій спеціальний резерв і були готовими виконувати термінові завдання незалежно від того, висадиться ворог у Ризі чи вторгнеться по всьому кордону, або зробить і те й інше. Забезпечте для них вертолітний зв’язок на випадок, коли виникне така потреба.
Він знову подивився на Морланда.
— Дуже важливо, щоб ви постійно були з ними на зв’язку, бо їм також може знадобитися ваша допомога.
Морланда вразили ці слова. Його люди потрібні саме там, де все котиться під три чорти. Кожному професійному солдату постійно треба ставити собі запитання: «А що буде, якщо... ?», навіть коли це «якщо» видається нереальним або малоймовірним. Він і його люди знали і розуміли, наскільки все серйозно, навіть коли навколишній світ ще недооцінював значення того, що тут відбувається. Морланд вирішив, що його команда спакує речові мішки та триматиме зброю під рукою, бо в будь-який час можуть опинитися в лісах і залишатися там довше, ніж очікувалось. Добре, що хоч його команда вже встигла акліматизуватися, перебуваючи останні три тижні в Адажі.
— Сер, пробачте, що турбую, — схилився над плечем генерала Балдеріса його помічник. — На зв’язку з Вашингтона адмірал Говард, Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО в Європі. Він незабаром має зустрітись із президентом, але хотів би спершу поговорити з вами.
— Призупиніть брифінг, — наказав Балдеріс. — Я повернуся за двадцять хвилин. Це важливо.
Він вийшов із кімнати і пішов до свого офісу, подавши знак Морланду та Марині йти за ним. Зайшовши до приймальні, генерал звернувся до свого помічника:
— З’єднайте мене і поставте на «спікер». Капітан та пані Крауя нехай теж послухають.
Потім Балдеріс пройшов у свій кабінет до телефону, але за мить повернувся до приймальні, бо дзвінка не було. Телефон мовчав. Вони перевірили інші апарати — і ті були німими. На комп’ютері помічника почав зникати документ, над яким він працював. Потім монітор зовсім згас, як і в решти комп’ютерів.
Вони перевірили з’єднання. Потім вимкнули машини та знеструмили їх і знову ввімкнули — нічого.
За п’ять хвилин до кімнати швидко увійшов стурбований командувач об’єднаного штабу. Побачивши генерала, віддав йому честь і доповів:
— Сер, усі комп’ютери і телефони в штабі вийшли з ладу. Підозрюємо, що це кібератака. Ми переходимо до аварійного плану захисту і вмикаємо реверсний режим. Також висилаємо передовий загін для відкриття резервного штабу в колишньому радянському бункері в Лігатне.
— Займіться цим і передайте всім, щоб максимально прискорили мобілізацію. Я повертаюся до Міністерства оборони. — Він знову подивився на Морланда. — У вас є зв’язок?
— Так, генерале. Режим відеоконференції від компанії «Інмарсат», захищений телефонний зв’язок з усім світом — усе це є в посольстві.
— Зараз прошу вас проїхати зі мною в міністерство. Там отримаєте повну інформацію про те, що сталося, і передасте її до Великої Британії та США. Наразі саме через вас, напевно, і буде підтримуватися основний зв’язок між нами та зовнішнім світом.