Балдеріс вийшов із будівлі штабу і широким кроком попрямував до своєї машини. За дві години вони вже були в Міністерстві оборони на вулиці Вальдемара — у самому центрі Риги, за кілька кварталів від місць учорашніх заворушень, все ще захаращених спопелілими автівками та склом від розбитих вітрин пограбованих крамниць. Усюди панував хаос. Не працював жоден світлофор, усі перехрестя були заблоковані автомобілями. Тож вони вийшли з машини і пройшли останні три кілометри вулицями, якими намагалися дістатися додому розгублені та стурбовані люди.
У Міністерстві оборони попри вимкнені комп’ютери і німі телефони панував повний порядок. Балдеріс доповів про все міністру і повернувся до свого кабінету. Повідомлення від одного міністерства або відомства до іншого доставляли всіма можливими способами: велосипедами, бігом або пішки з кур’єром через усе місто. І ставало дедалі зрозуміліше: це масштабна кібератака на всю інфраструктуру країни. Електромережу було знеструмлено, газопостачання — припинено, фінансові операції виконувалися неналежним чином або взагалі скасовувалися, телекомунікації не працювали, радари авіадиспетчерів згасли, аеропорт зачинився. На вулицях панував дух приреченості, адже люди ще не отямилися від шоку після зухвалого насильства під час учорашніх заворушень.
Балдеріс спокійно вислухав усе, потім звернувся до Морланда:
— Капітане, гадаю, загальна картина зрозуміла? Тепер, будь ласка, надішліть детальний звіт своєму начальству і попросіть передати інформацію в НАТО та США. Поза всяким сумнівом, відбувається напад на Латвію, і ми потребуємо негайної допомоги Альянсу.
19:45, четвер, 18 травня 2017 року Ставка Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, Монс, Бельгія
Сержант Королівських військ тилового забезпечення Тафф Джонс завів броньовану BMV у гараж спеціального призначення, в так звану печеру кажана, у задній частині великої сірої будівлі 1960-х, де була розміщена штаб-квартира НАТО. З машини висадився Мак-Кінлі, де на задньому сидінні він працював над стосом паперів. Підводячись, як завжди, відчув гострий біль нижче коліна, де колись була гомілка.
— Це, мабуть, буде довге засідання, сержанте Джонсе.
— Без проблем, сер, — відповів Джонс. — Коли захочете їхати додому, тоді й поїдемо.
Сьогоднішній день у Брюсселі для генерала мав бути важким. Після того як посли Німеччини та Греції демонстративно покинули засідання ради, сесія проходила значно спокійніше. Вона тривала чотири з половиною години, спершу лише з послами, без посадовців НАТО. Потім, після усіх дипломатичних реверансів, рада знову зібралася в повному складі, щоб все-таки прийняти рішення щодо застосування статті 5 та розгортання спеціальних сил надшвидкого реагування. Але троє послів були невблаганні: вони не вважали події в Латвії підставою для реалізації тієї статті. Більше того, доводили, що такий крок може розглядатися як провокація. Перш ніж удаватися до будь-яких військових заходів, наполягали вони, слід докласти всіх зусиль для вирішення кризи політичним та дипломатичним шляхами. Тож без одностайного рішення Костілек міг лише заявити, що й надалі відстежуватиме ситуацію, та сповістити, що завтра знову відбудеться засідання. Посол Німеччини почав сумніватися, чи так воно вже й потрібне, але його гнівно перервав посол Штатів, і той вирішив не сперечатися.
Мак-Кінли не сумнівався, що Білий дім сьогодні ж почне щосили тиснути на відомство канцлера Німеччини, яке було розміщене в претензійного вигляду сучасній споруді, в десять разів більшій за Білий дім. Берлінці жартома, з притаманним їм стриманим гумором, називали її «elefantenklo» — «слоняча дула».
Мак-Кінлі знову заміщав Верховного головнокомандувача і змушений був висидіти нараду від початку і до кінця. Адже згодом він мав доповісти своєму босу про всі нюанси політичних ігор, хоча як заступник відповідав лише за виконання військової складової будь-яких рішень.
Коли ж засідання нарешті завершилося, Мак-Кінлі охопив неспокій. Кожна клітина його тіла — тіла професійного військового — волала: якщо НАТО зволікатиме зараз, то згодом може бути надто пізно. Усе вказувало на неминуче російське вторгнення в Латвію, а можливо — і в Естонію та Литву. Якщо статтю 5 не застосувати негайно, Альянс покаже себе нездатним виконати саме ту місію, задля якої він і був створений: місію надавати допомогу всім у цій організації, на кого напали. Варто росіянам увійти в країну, і їх уже неможливо буде звідти вибити. НАТО, насамперед, мусить зупинити цю навалу, а отже, вдатися до виконання статті 5. Якщо воно не почне переконливо демонструвати свої сили, то гра скінчиться, ще не розпочавшись.
Присутність у Латвії міжнародного військового контингенту НАТО змусить росіян визнати: стріляти у латвійців означає те саме, що й стріляти у натовське військо. І, можливо (так, лише можливо!), вони подумають, чим все це для них може скінчитися. Навіть застосування статті 5 може бути замало, щоб стримати росіян. Хоча якби в світі панував здоровий глузд, а в Росії був інший президент, то все склалося б зовсім інакше. Мак-Кінлі зараз в одному лише не сумнівався: якби Латвію захищали лише латвійці, росіяни не вагалися б. Це показали події в Україні — в Криму та на Сході в 2014 році, а також нещодавня нова атака на українську державу.
«Чорт забирай!» — хотілося йому закричати, коли слухав базікання самозакоханих послів. Якби хоч хтось із цих людей захотів пригадати вторгнення Росії в Грузію у дні «дружби» 2008 року, коли на олімпіаді в Пекіні світ присягався берегти мир і братерство та позбутися воєн, то всі, хто й досі сумнівається, нарешті зрозуміли б, як саме міркує і що планує робити далі російський президент.
Після засідання він віч-на-віч говорив у коридорі з генералом Варом — данцем, головою Військового комітету.
— Кнуде, на НАТО чекає катастрофа, якщо не зробити щось і негайно. Але без підтримки ради ми в глухому куті. Я повертаюся у Ставку і телефонуватиму Верховному головнокомандувачу. Він має знати, як все погано склалося. Я також зателефоную начальникам генеральних штабів тих країн, які формують основну частину спеціальних сил надшвидкого реагування, і попрошу їх скоротити термін підготовки до розгортання. Говоритиму з ними як із суверенними державами, а не як із членами НАТО. Тоді, якщо рада дасть згоду на застосування статті 5, ми зможемо якнайшвидше перекинути ті сили у балтійські держави.
— Говорити з кожною країною окремо — це розумний крок, Девіде. — Вар погоджувався, намагаючись бути обережним. — Та якщо це навіть буде ініціативою Верховного головнокомандувача, то викличе негативну реакцію. Ще гірше, якщо подумають, що це була ваша ініціатива. Не сумніваюся, що Штати всю ніч «оброблятимуть» німців. Тож я впевнений: урешті-решт ми дійдемо згоди. Але рада стає дуже впертою, коли вважає, що військові лізуть поперед батька в пекло. Будь-які зміни, пов’язані з бойовою готовністю, мають справляти враження таких, що їх санкціонували уряди країн. Тут ми повинні бути обережними і передбачливими.
Мак-Кінлі збирався відповісти, але Вар зупинив його, торкнувшись руки:
— Не кажіть нічого, Девіде. Я все знаю. Тоді вже може бути запізно. Але хіба досі було не так?
Повернувшись у Ставку і міркуючи над тим, що сталося в Брюсселі, Мак-Кінлі піднявся сходами, які вели прямо до його офісу. Там на нього вже чекали полковник авіації Джеймі Свінтон, начальник штабу, а також решта його офіцерів: три військових радники (німець, француз і британець), флаг-ад’ютант і особистий помічник.
— Сідайте, хлопці, — мовив генерал. — Уже вкотре вам кажу, що не треба вставати, коли я заходжу.
— Доброго вечора, сер, — привітав його Свінтон і відразу приступив до справи. — Щодо кібератаки в Латвії доповідаю, що Агентство з питань обслуговування систем інформації та зв’язку НАТО і регіональний кіберцентр у Таллінні вже активно вивчають проблему. Саме зараз комп’ютерні гуру допомагають латвійцям налагодити та запустити свої системи. Мені вдалося додзвонитися до помічника генерала Балдеріса. Він мій приятель, і я знаю американський номер його мобільника ще з часів навчання в коледжі у Штатах. Вирішив спробувати, і мені це вдалося. Ви, мабуть, захочете поговорити з ним, перш ніж телефонувати Верховному головнокомандувачу?